— Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.
— Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:
— А якщо ми прив’яжемо тебе?
— Тобто як це? — вибалушивсь я.
— Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.
— Ти що, жартуєш? — не повірив я власним вухам.
— Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.
— Та ти, мабуть, сказився, — обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!
— Хай буду я, — хоробро погодивсь Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.
— Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!
— Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І по хвильці додав: — Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.
— Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
— Це хіба курка! — згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус!
І ми знов якомога лагідніше заводили:
— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
— А тю-тю-тю-тю.
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
— Та ну її, — не витримав перший я. — Всі коліна пооббивав.
— Зараз, зараз ми її, — не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
— Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
— Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились!
— Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.
***
— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і витирав чоло.
— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
— Та він на людей побоїться…
— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.
— Звідки я знаю. Може, турист який.
— А де ж він тепер?
— Де! Додому поїхав!
— Додому! А може, — важко сковтнув я, — в о н о з’їло його?
— З’їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді… А що, — опустивсь на землю. — Може, й так… А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
— Були речі, — промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.
— Сандаля? Чому ж ти мовчав?
— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
— І куди ти її подів?
— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам’ять рідним була.
— Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалії була б рада.
— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
— А що, — розпалювався ще більше Митько. — Рада була б!
— Та стривай!.. Щось ти вже сильно теє, перегнув.
— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його хап! І готово.
— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже шукали б усі й міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, "інакше в о н о здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма".
— Ху, ну і ну, — стомлено хитав головою я, дмухаючи на стерті долоні.
— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.
— Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе.
— Правда, я й не подумав. Але ж воно й так може забитись, коли падатиме, чи ніжку звихнути. Ми на дно подушку покладемо. Все-таки м’якше.
— А що ж, — згодивсь я. — Можна й подушку.
— Візьми в курені. Заодно й курку давай.
Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшися, що служить приманкою, кудкудакати не хотіла.
— Ти бачив таке? — дратувавсь Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак от: кво-кво-кво-кво-кво.
— Ай, Митю, — зауважив я. — В тебе, як у жаби, виходить.
— То спробуй ти!