Де Гонкур кинувся до нього, але Паскіні спинив його, показуючи рукою на мене. Помер Паскіні не так швидко, як Фортіні. Він ще кашляв і плював; Вілардуен допоміг йому підвестися й спертися на лікоть, і він, поклавши голову на руку, знову став кашляти й плювати.
— Щасливої дороги, Паскіні! — засміявся я, ще й досі опанований сліпою люттю. — Не гайтеся, трава під вами змокріє, і коли ви не поквапитесь, то можете смертельно застудитися.
Я вже хотів був заходитися з де Гонкуром, та Боемонд запротестував, що мені треба спочити.
— Ні, я ще навіть не зогрівся як слід, — відповів я і, звернувшись до де Гонкура, додав — Ну, тепер ви в мене потанцюєте й посопете!
Де Гонкур бився без захоплення. Видно було, що він тільки виконує наказ. Його способи були старі, як у кожної вже трохи літньої людини, але шпагою він орудував непогано. Він був спокійний, рішучий і впертий. Але йому бракувало жвавості, а до того його ще й гнітила свідомість неминучої поразки. Гадаю, що разів з двадцять я міг порішити його, вдаючись до свого способу — "швидко й блискуче", — одначе я навмисне зволікав. Я казав, що того вечора в мене вселився біс. Спочатку я хотів добре виснажити супротивника. Я примусив його повернутися до місяця, і йому важко було стежити за мною, бо сам я стояв у власній тіні. Так я мучив його, аж доки він почав сопти, як я й обіцяв йому, а Паскіні, спершись головою на руку, дивився на нас і все кашляв та плював.
— Тепер, де Гонкуре, вам край, — сказав я нарешті.— Ви в моїх руках, і я разів із кільканадцять міг упоратися з вами. Приготуйтесь і тримайтеся, бо тепер я вже хочу вас прошити.
Кажучи це, я перейшов лише з кварти на терцію, і поки він одчайдушно боронився від моїх ударів, знову перейшов на кварту і, використавши момент, коли він був незахищений, простромив його наскрізь на рівні серця. Побачивши такий кінець нашого двобою, Паскіні мовби перестав чіплятися за життя. Він заховав лице в траву, здригнувся кілька разів і застиг.
— Цієї ночі у вашого володаря на четверо наймитів буде менше, — промовив я до Вілардуена, перш ніж почати з ним двобій.
І що це був за герць! Хлопчина просто був смішний. Важко навіть уявити собі, в якій сільській школі його вчили фехтувати. Він був зовсім мужлай. "Коротка й нескладна справа", — вирішив я, дивлячись, як з пересади йому наїжувалася кожна руда волосинка на голові і як він божевільно наскакував на мене.
Та леле! Це його мужлайство й призвело мене до загибелі! Кілька хвилин я грався з ним і кепкував з нього, що він такий незграбний мужлай, а він так осатанів, що забув і ту мізерію, яку знав про фехтування. Він розмахнувся шпагою, ніби важкою сокирою, і, свиснувши нею в повітрі, ляснув мене в тім’я. Я сторопів. Це ж було чистісіньке безглуздя! Вілардуен стояв переді мною безборонний, і я міг би враз прошити його. Але, як я вже сказав, я просто сторопів і в ту ж мить відчув гострий біль: цей незграбний невіглас простромив мене і, як той бугай, почав натискати, поки лезо вперлося мені в бік і я хильнувся назад.
Падаючи, я ще встиг побачити збентеження на обличчях Лонфранка та Боемонда і вдоволену пику Вілардуена, що все натискав на мене шпагою.
Я падав, але на траву не впав. Спалахнула блискавка, почувся гук, навколо заліг морок, і крізь темряву заблимало якесь тьмяне світло. Мене пройняв неймовірно страшний біль, і я почув чийсь голос:
— Я нічого не відчуваю.
Я впізнав його. Це був голос начальника в’язниці Есертена… Знову я — Дерел Стендінг і знову вернувся через віки до Сан-Квентіну мучитись у пекельній сорочці. Я знав, що Есертен торкається моєї шиї, а тоді й лікар Джексон; і я чув саме його голос:
— Ви не вмієте знаходити пульс па шиї. Тут, ось якраз тут… прикладіть пальці тут, де мої… тепер відчуваєте? Я так і думав. Серце слабке, але б’ється рівно, як хронометр.
— Минуло тільки двадцять чотири години, — зауважив капітан Джемі,— і досі він ніколи ще такий не бував.
— Прикидається, ось що, запевняю вас, — озвався головний староста Ел Гачінс.
— Не знаю, — правив своєї капітан Джемі.— Коли в людини такий слабкий пульс, що аж треба фахівця, аби його знайти, то…
— Я сам пройшов усю цю науку у пекельній сорочці,— ошкірився Гачінс. — Я змушував вас, капітане, розв’язувати мене. Ви вже гадали, що я вмираю, а я ледь стримувався, щоб не засміятись вам у вічі.
— А ви що гадаєте, доку? — спитав Есертен.
— Кажу ж вам, серце працює чудово, — відповів той. — Звісно, воно послабло, але цього й треба було сподіватись. Гачінс, мабуть, має слушність. Стендінг прикидається.
Великим пальцем він підняв мені повіку. Я мимоволі розплющив друге око й глянув на їхні голови, що посхилялись наді мною.
— Що, не казав я вам? — зрадів Джексон.
Я зібрав усю силу волі, натужився так, що мало не тріскала шкіра на обличчі, і всміхнувся.
Вони піднесли мені води, і я почав жадібно пити. Не забувайте, що коли я лежав отак, безпорадний, на спині, мої руки, витягнені вподовж тіла, також були стиснуті в пекельній сорочці. Мені запропонували їсти — сухого в’язничного хліба, — але я відмовився, похитавши головою, і заплющив очі, показуючи присутнім, що вони втомлюють мене. Біль від мого часткового воскресіння був нестерпний. Я відчував, як тіло моє поверталося до життя. На шиї й на грудях у тому місці, де було серце, починало колоти, немов голками. Але в голові не згасала згадка, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і я хотів якнайшвидше втекти назад туди й вернутися до того пополудня й ночі, що я пережив у давній Франції.
Мої тюремники ще стояли навколо мене, проте я вже почав натужуватися, щоб вилучити зі своєї свідомості ту частину тіла, яка вже оживала. Я квапився померти, але голос Есертена стримав мене.
— Може, ти маєш які скарги? — запитав він.
Я боявся тільки одного, — щоб вони не розв’язали мене, тому моя відповідь була не порожніми хвастощами: я хотів застерегти себе.
— Ви могли б стягти мене тісніше, — прошепотів я. — Мені незручно, бо занадто вільна сорочка. Я гублюся в ній. Гачінс — тупак і дурень. Він не тямить, як треба зашнуровувати. Поставте його пильнувати ткацьких верстатів, начальнику. Він кращий майстер непотрібної праці, ніж теперішній наглядач; той хоч тупак, але не дурень. А тепер вимітайтеся всі геть, коли не вигадали мені ще якоїсь підлоти. А коли вигадали, то лишайтесь. Лишайтеся, прошу вас, коли вважаєте, що своїм куцим розумом годні вигадати мені нове катування.