— І яке звело її в могилу! — сказала пані Міньйон.
— Він пояснює це лихо тією жадібністю, з якою молодики полюють за багатством, і, гадаю, він має слушність. Бідолашний полковник сподівається знайти свою заблудлу овечку тут, серед нас. Не кажіть про повернення полковника навіть Латурнелю, якщо це можливо. Радітимемо у своєму колі й мовчатимемо. Мадмуазель,— провадив Дюме, обертаючись до Модести,— напишіть батькові про втрату, яка спіткала вашу родину та про її жахливі наслідки; треба підготувати його до гіркої правди, яка його тут чекає. Я беруся передати йому листа раніше, ніж він прибуде до Гавра, бо так чи так йому доведеться їхати через Париж. Напишіть з усіма подробицями, часу у вас вдосталь. У понеділок я поїду до Парижа й заберу листа з собою.
Модеста злякалася, що Каналіс і Дюме можуть зустрітися в дорозі. Вона підвелася, збираючись піти до своєї кімнати й написати поетові, що побачення відкладається.
Але Дюме заступив Модесті дорогу.
— Скажіть мені, мадмуазель,— смиренно промовив він,— що батько не знайде у вашому серці іншого почуття, ніж любов до нього та до матері, як було й перед його від'їздом.
— Я присяглася самій собі, сестрі й матері бути втіхою, щастям та гордістю свого батька — і так воно буде! — відказала Модеста, з гонором і зневагою глянувши на Дюме.— Отож не скаламучуйте мою радість образливими підозрами — адже я так щаслива, що батько скоро буде з нам! Але хто заборонить серцю молодої дівчини битись? Ви ж не хочете, щоб я перетворилася на мумію! Я належу родині, але моє серце належить мені. Якщо я й кохаю когось, мої батько й мати про це знатимуть. Ви задоволений, добродію?
— Дякую, мадмуазель,— відповів Дюме.— Ви повернули мене до життя, але, навіть даючи мені ляпаса, ви все ж таки могли б назвати мене "Дюме", а не "добродію".
— Присягнися мені,— сказала мати,— що ти не обмінялася ні словом, ні поглядом з жодним молодим чоловіком...
— Я можу заприсягтися в цьому, матусю,— сказала Модеста, всміхаючись і дивлячись на Дюме, який втупився у неї пильним поглядом і теж усміхався, ніби дівчина, що намислила якусь лукаву витівку.
— То вона здатна на лицемірство? — вигукнув лейтенант, коли Модеста повернулася в дім.
— У Модести є свої вади,— сказала пані Міньйон,— але брехати вона не вміє.
— Ну що ж, тоді нам нема чого хвилюватися,— відказав Дюме,— і будемо вважати, що з лихом ми цілком розквиталися.
— Дай Боже! — зітхнула пані Міньйон.— Ви побачите його, Дюме, я ж можу тільки його почути... Яким смутком затьмарене моє щастя!
А Модеста хоч і зраділа, що батько повертається, але в цю мить вона зажурилась, як зажурилася Перетта91 з відомої байки. Вона сподівалася, що батько наживе більше багатства, ніж повідомив Дюме. Ставши шанолюбною в інтересах свого поета, вона сподівалася принаймні на половину з тих шести мільйонів, про які писала йому в своєму другому листі. До великої радості домішалася маленька прикрість — невдоволення своєю відносною бідністю, і Модеста сіла за фортепіано — адже цьому незрадливому другові дівчата звіряють і свій гнів, і свої бажання, висловлюючи почуття, що опановують їх, у різноманітних відтінках гри. Дюме саме розмовляв із дружиною, прогулюючись під вікнами котеджу. Він по секрету сказав їй про те, що вони тепер багаті, й розпитував про її бажання, мрії та наміри. Як і чоловік, пані Дюме не мала іншої родини, крім родини Міньйонів. Тому подружжя вирішило оселитись у Провансі, якщо граф де Лабасті переїде туди жити, і заповісти свій статок тому з Модестиних дітей, яке найбільше цього потребуватиме.
— Послухайте Модестину гру! — сказала їм пані Міньйон.— Тільки закохана дівчина може складати такі мелодії, не знаючи теорії музики...
Хай пожежа знищує будинки, хай пропадають статки, хай батьки повертаються з далеких мандрів, хай обвалюються імперії, хай холера пустошить міста, кохання дівчини не зупиниться в своєму польоті, як не зупиняється в своєму розвитку природа, як не зупиняється ота жахлива кислота, нещодавно відкрита хіміками — кажуть, вона пропалить наскрізь і земну кулю, якщо її не всмокче у свої пори жодна підземна речовина.
Ось романс, який під впливом кохання і самоти зімпровізувала Модеста на вірші Каналіса. Ми наводимо тут ці станси, бо хоч вони й надруковані в другому томі віршів, згаданих у листі Доріа, молода піаністка, пристосовуючи їх до своєї музики, подекуди порушила цезури, що, либонь, здивує прихильників поета, відомого іноді аж занадто вишуканою точністю форми.
ПІСНЯ ДІВЧИНИ
Прокинься серденько!
Уже пташки Вітають сонце пурханням крильцят,
Уже фіалок ніжні пелюстки
П'янкий струмлять до Бога аромат.
Чудово відпочивши уві сні,
Вони нас тішать сяєвом краси
І дивляться у крапельки ясні
Прозорої, немов кришталь, роси.
Напевне, ангел з неба прилітав
І квіти уві сні благословив.
Він дав їм пахощі і свіжість дав
І барви їхні світлом оживив.
Не спи ж, прокинься, бо уже пташки
Вітають сонце пурханням крильцят,
Уже фіалок ніжні пелюстки
П'янкий струмлять до Бога аромат.
Поступ, досягнутий у друкарській справі, дозволив би нам подати тут і мелодію, яку склала Модеста. Але голос дівчини звучав з тією чарівною виразністю, яку можна почути лише у знаменитих співаків, і тому жоден запис, чи то нотний, чи то фонетичний, не в спромозі передати її співу.
— Дуже мило,— сказала пані Дюме.— Модеста — музикант, цим усе й пояснюється.
— У ній сидить чорт! — вигукнув касир, якому підозра пані Міньйон тепер проникла в саму глибінь душі, змусивши його здригнутись.
— Вона закохана,— повторила мати.
Давши касирові нагоду послухати Модестину гру, пані Міньйон змусила його повірити у свій здогад щодо закоханості своєї дочки; але це відкриття зіпсувало Дюме всю радість з приводу повернення та успіхів патрона. Бідолаха-бретонець пішов у Гавр, куди кликала його служба у Гобенгейма. Пополудні, перш ніж повернутись додому на обід, він зайшов до Латурнелів висловити їм свої побоювання і знову попросити в них поради й допомоги.
— Отакі-то справи, дорогий друже,— сказав Дюме на порозі, вже виходячи від нотаря.— Тепер я бачу, що моя пані мала рацію: Модеста закохана, це очевидно, а про все інше відомо одному дияволу. А я, я збезчещений!