Біль, розпач, сохне язик, не стає дихання… Відчула спрагу і встала, щоб її заспокоїти. Трошки холодної води, щоби промочити засохлі уста. І коли вже була на ногах, на неї находить, мов чорна хмара, тьма, з голови раптом усе зникає, з хоробливим поспіхом всуває вона босі ноги у виступці і вже зовсім при дверях помічає, що вона в нічній сорочці і що треба на себе щось накинути. Хапає нічний халат, але її пальці не можуть зав’язати поясок — і так виривається до передпокою.
Вона все ще переконана, що її путь веде до кухні — напитись холодної води. Вона це добре знає, але ось вона повертає не до кухні, а в коридор, серце її починає сильно битися, вона пробігає нечутно кілька вкрадливих кроків, ноги її плутаються, їй здається, що вона впаде. Намацала клямку дверей Андрієвої кімнати, з усієї сили рвонула нею до себе і після того кинулась у півтемний простір, ніби у прірву. Двері лишились за нею навстежень.
V
Рано на світ прибув Іван. Невиспаний і білий від борошна. Привіз хуру мелива, і хлопці пізніше все те знесли до комори. Андрій вибирається в дорогу, в кухні палахкотять усі печі, всі жінки в русі.
Іван мовчки поснідав яєшнею з салом, ліг у себе на канапі і відразу міцно заснув. По обіді Дмитро відвозить Андрія на станцію до Ліпляви. Звідти інколи відходить на Золотоношу малий товаровий поїзд. Цього дня він якраз відходить, і Андрій хоче з цього скористати.
На хутір налягає велика, повна суворості тиша. Будинок принишк і відійшов набік. Ночами поза будівлями, борюкаючися з мокрою сніговією, проходить темна постать вартовика. Березень сипав снігами, дощем, вітром і, де міг, озвіріло зривав стропи.
Мар’яна стала назовні тихою. Блідість її лиця і бронзовість волосся крили силу незримої таємниці. Іван був з нею обережним. Йому все здавалось, що в його руках ламка річ, що впаде і розсиплеться.
Старий прочув весну і все частіше заходив до засіків з зерном. Він усе бачить, а особливо мучить його щербина з кіньми. Треба чимось її заставити, інакше не піде сівба.
А довкруги росли і буяли буйні голови, що прагнуть, здається, все, що бачать їх очі, обернути в порох. Хутір щільніше затискає свої брами, інколи заїжджає Микита, щоб "довідатись, як там воно", не раз охляп на рудому коні вженеться Наталка, наробить крику й реготу, щоб зникнути знов.
Іван вперто думає про Таню. Про Водяного пішла шумлива вість, що він десь там, обополи Дніпра, давав бої, брав комісарів — і де він бував, там зникали ревізії, а селяни, мов чорні жуки, знову влазили до свого гною і там порпались. В Миронівці, казали, якесь чортяче кодло з Федоренком творило "чеку", але воно ще потрапить, куди треба. Видушимо той гній з нашого чиряка. казали суровці.
В Каневі засів отой звірюка Дорошенко — дука, а тепер з червоною зіркою на лобі. От випечемо, братику, тобі ту зірку на шкурі і тоді побачимо. Від рання до рання засідає в школі імені Пушкіна, — дим бакуну, перегар самогону, нагани і бомби. Чека засіло в будинку Демідова, Кажуть — тому, бо там великий графський льох на вино — і коли заводили до будинку людей, вони часто десь там зникали без сліду. А все прикрите парком зі старими липами й акаціями, безмежним виглядом на Дніпро і широкими сходами, з ліхтарями, що кількома каскадами спливають униз до вулиці.
Що каже доктор Лоханський, якого часто викликають, як лікаря, на Степанську, де він нарешті має можливість власними доторками відчути втілену свободу? Нічого він не каже. Він мовчить. Він ще не думає, що так направду має бути завжди — інакше треба б викинути з душі віру в чудове поняття "людина"; одначе він на очах худне, грива його стирчить догори погрозливо, а приймаючи своїх пацієнтів, ця гомінка колись людина обернулась, як сказано, в ідеал мовчання.
Його друг Афоген Васильович, як це вже всім у Каневі відомо, ходив на довшу розмову з безвусим молодиком, що вимагав усіх царів з історії послати на сміття, а на їх місце поставити свідомість класів та їх боротьбу в процесі розвитку економіки. Кажу вам: бо-же-вільні! Посірів старий історик, мов сірий кіт, але вирік твердо, що лінії своєї не спустить, що історія для нього історія — ніякі класи й економіка, а тільки государство Російське існує для нього — Рюрик на початку і Микола II в кінці. І доктор, і директор довго важили свої слова, і коли їх сказали, це значить, що на це прийшла неухильна потреба.
Василько мешкає в Лоханських. Він мав необережність доцапатнсь до Кащенка, і тепер вони з "Білим Кликом" (а з ними й Ольга) бушують уявно по плавнях рідного Дніпра. Що для них тепер Том Соєр — дитина! Ось як тільки вдарить весна, всядуть на байдаки — і гайда визволяти братів з турецької неволі! А Ольга питала: — Чи правда, батьку, що й ми з козацького роду?
— Розуміється, — насуплено басить великий доктор. — На Січі був курінний отаман Тарас Лоханський, що керував Лоханською паланкою та водив своє військо на Босфор. Кажуть, був одружений з венеціанкою, яку ніби вирвав з гарему якогось там паші.
Ольга вщерть переповнена видивами — ходить і мріє, лягає, і їй сниться Венеція. Не дурно у них на стінах краєвиди того казкового міста. Дивиться на картину балу в палаці дожів, і їй виразно здається, що під тією чорною маскою ховається лице її прабабуні.
Гірше, що Ольга уже третій тиждень не має вістей від Андрія. Кожного ранку вибігає, як бувало, на ґанок саме в той час, як проходив листоноша і казав, посміхаючись: — Ольго Миколаївно, вам "пісьмєцо". Але тепер — нікого і нічого. Проте вечорами, як і бувало, при світлі малої лампочки, край нічного стола сидить вона, скулена, в нічній сорочці, її ноги підібгані, а уява вишукує слова для "персника". "Перснику! Чи знаєш, як тебе видивляюсь і чекаю? А чи знаєш, яке божевільне щастя саме в ці дні пройти через гущу ненависті оповитою габою любові?" Всі ці слова мандрували тут же до шухляди столика, і там їх зібралось чимало.
А їх авторка не знаходила собі місця. Місто її не бавить. Ішла на хутір. Там бодай "його" кімната, книжки і речі. Проходила через весну, ніби крізь велику, мудру радість. На Дніпрі надувся і рушив лід, зчинився шум і крики, але повені не було. Вода виступила з берегів, зайняла краї лугу і влилася назад.