Тепер і для німця настала та мить, коли відчайдушне зусилля доводить до нестями. Беркова рука все ще обхоплювала його шию. Німець чув, що й інші вже близько. Він почав хвицати своїми короткими чобітьми. Хвицав несамовито, люто, намагаючись ударити Берка кулаком в обличчя.
Берк майже нічого не відчував. Усю увагу він зосередив на своєму диханні й не помічав ні тих хвицань, ні ударів кулаком. Він стискав німцеві шию, майже не усвідомлюючи цього.
Хапнути повітря — ось що було тепер для нього найголовніше.
І тут на них навалився велетень Стоун. Навалився всією своєю вагою. Німець розпачливо хвицався і звивався всім тілом. Він був, мов заєць у тенетах, мов лисиця в пастці, що відчуває смерть. Коли Стоун упав на них, Берк копнув німця в живіт і незграбно відповз убік, але, відповзаючи, ще й ударив його підбором по голові. Ніс схопився за саперну лопатку. Німець несамовито закричав.
Ніс замахнувся й ребром лопатки ударив німця по потилиці. І зразу відскочив убік, щоб його не забризкало кров'ю.
Залізноголовий усе ще вигинався в Стоунових руках, але був уже мертвий. Напружені м'язи не давали його тілу обм'якнути. Стоун з огидою поспішив випустити його. Всьому настав кінець. Зосталась тільки втома, що то накочувалася хвилею, то відступала. Знеможений Берк лежав на землі, чуючи запах крові, яку жадібно всмоктував білий пісок. Берк намагався дихати глибоко й рівно, втішаючись спокоєм після надмірного виснаження.
— Ходімо,— сказав Стоун.
Берк підвівся, обливаючись солоним потом. Його трясло, як у пропасниці. Він спробував іти, намагаючись ступати твердо, і впав. Стоун допоміг йому встати, і разом з Нісом швидко стягли його зі схилу, сцотикаючись і падаючи. Спада чекав їх унизу. Він був уже надто старий для такого підйому.
— Ти його вбив? — спитав він у Ніса.
— Так. І шкодую. Тепер вам усім біда.
Спада нічого не відповів.
— Вони скоро кинуться його шукати,— сказав Стоун.— Треба квапитись.
Берк подумав, що то, мабуть, від виснаження йому потьмарився розум. Він міг думати тільки про жахливе сапання, від якого здригалося його тіло. Йому допомоглй перейти річку. Потім повели по камінню, де він тоді досяг швидкості звуку, прийшли до мосту. Його втягли у човен, і він упав долілиць, думаючи тільки про своє дихання. Він лежав і все дихав, дихав, дихав.
— Вони шукатимуть, хто вбив, шукатимуть винного,— мовив до Стоуна Ніс.
— Знаю,— відповів Стоун.— Візьмемо Енгесову сорочку й кинемо на мосту.
Стоун перевернув Берка і стяг з нього зелену австралійську сорочку, яку дав йому сам. Він накрив його плащем. Потім поніс сорочку на міст і кинув її на парапет. Ніс пояснив Спада, навіщо. Це було примітивно, але все ж свідчило про те, що вартового вбили австралійці, а не мешканці села.
Потім вони побрели мілководдям до місця, де річка ширшала, впадаючи в бухту. Коли поглибшало, Стоун і Ніс залізли в човен.
— Тут досить глибоко, можна опускати кіль,— мовив Спада.
Він потримав човна, поки Ніс відв'язував вірьовку грота. Далі Ніс натягнув на гак фал, підняв бімс і попустив вірьовку, що тримала кіль. Вітрило, звільнившись, нетерпляче залопотіло на вітрі.
— Адіо,— кинув їм Спада.
— Адіо, Спада. Прийми мою дружбу.
— Приймаю твою дружбу, молодий орле.
— Адіо.
— Подякуйте йому,— мовив Стоун.
— Це зайве,— відказав Ніс.
Спада вперся в корму і щосили відштовхнув човна. Ніс узявся за шкот і пояснив Стоунові, як обтягти ванти біля щогли. Швидко й незграбно поповз угору гафель, повискуючи вірьовками, що терлись одна об одну. Вітрило напнулося на вітрі, і човен, похитнувшись, рушив уперед. Берк спав на дні човна, прихилившись до лави й так само глибоко дихаючи.
Підхоплений свіжим вітром, човен мчав уздовж берега — в напрямку Мессарської бухти.
Розділ восьмий
Перше, що відчув Енгес Берк, було легеньке погойдування човна на невеличких хвилях, які вітерець гнав по Мессарській бухті. В обличчя йому летіли солоні бризки. Сонце пекло сухим від солі промінням. Тієї ж миті він побачив Ніса. І зразу подумав, що цей грек найбільше потрібен їм саме тепер. Саме такий спокійний, впевнений у собі чоловік і має сидіти отут, зосереджено наморщивши лоба. Я схиляюсь перед цим чоловіком, бо він певний того, що робить, так само як і Стоун. А я ні. Та хай мене вхопить трясця, якщо я коли-небудь покажу їм це.
— Ми вже далеко відплили? — спитав він, підводячись.
— Не знаю,— відповів Стоун і поцікавився: — Тебе не нудить?
— А якого це дідька мене має нудити?
— Хоч ви й поранений, а бігаєте прудко,— сказав Ніс.
— То все скінчилось гаразд?
— Більш-менш,— відповів Стоун.
Аж тепер Берк помітив напнуте вітром і схоже на крило вітрило. Побачив і менші вітрила попереду, і Стоуна, що натягував вірьовку, і Ніса біля румпеля. Він сів і вже добре відчув хитавицю, вологе повітря. Пофарбований у чорне човен стійко тримався на воді. З лівого борту тяглася смужка суходолу, поступово зникаючи з очей.
— Що то за земля?
— Вона заступає нам східний вітер,— пояснив Ніс.— Коли вийдемо з Мессари, вітер буде ходовий аж до самого Єгипту.
— Скільки ми будемо плисти?
— Сто кілометрів на південь. Два дні.
Берк сидів на передній банці, спостерігав, як іде човен, і дивувався, як упевнено його веде Ніс. Вітер весь час добре надимав вітрила.
Саме оснащення своєю формою нагадувало чаїне крило. Воно було дуже зручне й надійне. Грот був підв'язаний на щоглі до гафеля на висоті близько шести футів. Гафель трохи виступав уперед, у бік носа, і був нахилений майже паралельно щоглі. Віт-рйло було бермудського типу, тільки гік куди довший. Поставлене в одному напрямку, все це сягало за корму. Продовження грота вздовж гафеля могло правити за клівер. Крім того, було ще два клівери на бушприті. Але немає марселя, як здебільшого буває при такому оснащенні, бо грот був прямий, хоч і виступав за щоглу.
Ніс побачив, що Берк роздивляється оснащення.
— Ви що-небудь тямите у вітрилах? — спитав він.
— Анічогісінько,— відповів Берк. Він знав тільки одне: що шкот — це вірьовка, за допомогою якої керують вітрилом.
— Доведеться навчитись. Бачите оті дві вірьовки, що йдуть до носа?
Тут човен нахилило на лівий борт від сильного пориву вітру. Ніс вирівняв його румбів на два й повів далі: