Енгес Берк наглядів собі одного крітянина. Той дивився на двох чужаків, що йшли між білими кам'яними будиночками. Високий усе ще шукав очима ознак окупації. А Берк ішов, як у своєму рідному місті. Спинився перед крітянином, що був геть обліплений виноградними шкуринками; від нього пахло міцним духом виноробні.
— Калімера,— вимовив Енгес Берк грецьке привітання.
— Калімера,— відповів крітянин.
— Ми б хотіли чогось попоїсти,— сказав Берк уже по-англійськи.
Крітянин глянув на нього, далі на щось позад нього на дорозі, й Енгесові Берку захотілося обернутися, теж подивитись, але він цього не зробив.
— Тай,— сказав Берк. Це було грецьке похідне слово від "овес" і "їжа" й означало "їжа взагалі".
— Інглезі? — спитав крітянин.
Енгес Берк повільно похитав головою, тоді повернувся й глянув туди, куди дивився крітянин, але побачив тільки молоду дівчину, котра засміялася й утекла в будинок.
— Австралос,— сказав Енгес Берк.— Молодші англійці,— докинув він, уживши грецький вислів.
— Ага, австралос,— сказав той протягло.
—■ Не-е.— Незбагненне грецьке "так". Це сказав високий.
— Ласкаво просимо,— сказав крітянин.
Енгес Берк добре знав ці слова, і йому трохи відлягло від серця. Крітянин усміхнувся їм. Повернувся й показав рухом руки, щоб вони йшли за ним.
— Енгесе,— озвався високий,— ці пошуки їжі мене доконають.
— Тобі ще довго доведеться цим займатися,— байдуже відказав Берк.
Вони пішли за крітянином крутою й звивистою кам'янистою вуличкою, по якій бігла каламутна рідина, несучи виноградні вичавки. Виноградні шкірки обліпили навіть обдерті стіни будинків. Рідина витікала з дірок у стінах понад вулицею. То були чавильні, де чавили виноград.
Вони зайшли до низенького сарая за чавильнями. Тут лежали високі стоси різаної сухої виноградної лози і стояли дерев'яні козли, на яких лозу вирівнювали, перш ніж різати. Надворі було складено корзини, сплетені з цієї лози.
Крітянин посадовив їх на лаву. При світлі, що проникало крізь отвір у солом'яному даху, він наточив білого вина в глиняну тикву. Потім поклав на дерев'яну тарілку грудку овечого сиру, круглий плескатий арабський хлібець і подав їм.
— Це вам,— мовив він по-грецькому.
Енгес Берк подякував йому по-англійськи, І вони зразу взялися до їжі: намазали сиром плескатий хлібець, розломили його навпіл і почали їсти. Крітянин поклав на тарілку ще сиру й чемно відвернувся, щоб не дивитися, як вони їдять.
— Мабуть, це й усе, що в нього е,— сказав високий, не перестаючи, однак, їсти.
— Він іще дістане собі,— мовив Берк. Ковтнув вина з тикви. Воно було сріблисте й холодне в глиняній тикві.
— Біле,— сказав він про вино.
— А як це виходить, що вино біле або червоне? — спитав високий.
— Одне вичавлюють з винограду до бродіння, а друге —після бродіння,— відповів Берк.— Тільки не знаю, коли яке.
Високий, якого звали Рід, допив до дна й виплюнув на подив гіркий осад. Він скривив худе, негарне обличчя й розтер плювок ногою. І водночас зиркнув на крітянина, чи той, бура, не помітив.
— Треба щось узяти і з собою,— сказав Енгес Берн.
— А може, пересидимо тут до вечора і вийдемо затемна? Ми дуже близько від доріг, Енгес. Скоро будемо вже на рівнині.
— Слухай,— сказав Берк,— якщо ми вже вирушили на південь, то треба йти швидко. Скільки я тобі казав де. На рівнині вже будемо йти вночі. А тут ми ще в безпеці.
— Яка в дідька безпека,— відказав високий Рід.—■ Саме тут у них кругом патрулі.
— Будемо триматись далі від стежок.
— Скоро почнуться дороги.
— Але ж поки що їх нема.
— Це ризиковано.
— А ти думав вибратися звідси не ризикуючи? — спитав Енгес Берк, пильно дивлячись на Ріда. Здавалося, йому було зовсім байдуже, виберуться вони звідси чи ні, байдуже про Ріда та й про себе самого. Він говорив досить цинічним тоном. А Рідові його тон видався дуже цинічним.
— Не варто сперечатися,— сказав Рід, ледь здвигнувши плечима.
— А я й не сперечаюся,— сказав Берк. І встав. Крітянин почув і повернувся до них. То був сивий старий чоловік, але коли всміхався, як у цю мить, то скидався на молодого ведмедя.
— Дякую,— ще раз сказав йому Берк.
А тоді заходився на мигах просити харчів на дорогу — показував на хліб, потім на свої кишені, мовби наповнюючи їх. Сивий крітянин зрозумів і закивав головою, відповідаючи: "Не-е, не-е". Підступив до мішка з невибіленого полотна, розгорнув його й дістав чотири черстві арабські хлібці. Подав їх Берко-ві, котрий для годиться поманіжився, але старий силою ткнув їх йому, а тоді влив іще білого вина в тикву й подав високому Рідові, далі простяг кожному руку, і вони потисли її. Потім усі вийшли надвір.
— Я понесу це,— сказав Берк, показуючи на вино.
— Іди к ^ісу, Енгес...
— Давай сюди. Ти все вип'єш.— Берк оддав Рідові хліб і забрав тикву.
Знову рушили селом. Сивий крітянин усе розповідав односельцям про австралос. Стрічні чоловіки урочисто тисли їм руки. Енгесові Берку й Рідові було незручно відповідати, бо в руках вони тримали хліб і тикву. Нарешті вони ще раз попрощалися з сивим крітянином, чітко вимовляючи: "Дякуємо", і, вийшовши із Сен-Ксентоса, почали сходити вниз, до підніжжя Юктасу, так само незграбно несучи в руках хлібці й тикву з вином.
Вони ще відчували винно-оцтовий запах Сен-Ксентоса, коли попереду внизу раптом відкрилася долина між їдою та Юктасом, ніби сточена з клаптиків полів, невисоких горбів з видолинками між ними, густих каштанів на тлі білого вапняку, широких садів та високих жовтих тополь. Здавалося, вона близько, зовсім близько і до того ж густо заселена.
— Он,— сказав високий Рід,— бачиш дороги?
— Дивись краще під ноги,— відказав Берк.
І вони спускалися далі схилом гори Юктас у долину. Проте долина була ще далеко. Вони надумали не йти прямо туди. Понад схилами Юктасу підуть на південь. Ховаючись серед кущів та хирлявого сосняка, обходитимуть села.
Надвечір вони пішли понад селами під горою. Стежок було більше й більше, і обминати їх ставало чимдалі важче. Звивисті крітські стежки, що збігалися й розбігалися, ведучи туди, куди тільки ходили крітяни.
Берк знав, що тут, унизу, небезпека найбільша. То був усе ще дикий скелястий край, і вони йшли немов похилим дахом будинку. Тут скрізь вешталися німецькі патрулі, бо хоч це й були гори, але не ті відокремлені страшні гори, куди німці не вельми любили заходити.