— Ані тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою серце в груди б'ється, — відповіла насилу, чуючи, що ноги вгинаються під нею і що земля западається вглиб.
Гетьман підтримав її і більше заніс, ніж запровадив до високого фотелю біля свойого стола в кабінеті.
Чула, як цілував її зимні руки і як до уст підносив хрусталеву чарку з вином, розпущеним водою.
Тривала між сном і явою, між буттям і небуттям, ніби повисла над землею, не доторкаючися її ногами.
Цей стан був такий томлячий, але разом із тим такий любий і незвичайний, що не хотіла вертати з нього до свідомості, лиш рада була перейти прямо в невідоме, забуваючи про все, а забираючися з собою лиш цей один момент, як найдорожчий спомин з цього світу...
Хтось перейшов сіньми, задзвонили перед ґанком дзвінки, чи не тітка Лідія вернула?
І Мотря відчинила повіки.
Гетьман біля крісла стояв і тривожно дивився на неї, він, що ніколи не зраджував тривоги.
Усміхнулася, ніби дякуючи за спочуття.
— Мотре, сонце моє!
— Пане мій...
І знову більше заніс, ніж відпровадив Мотрю до її світлиці.
ЧИ ДОСПІВАНА ПІСНЯ?
На другий день Кочубей до Бахмача приїхав, щоб гетьманові побажати свят.
Гетьман не хотів сего року святкувати в Батурині Різдва. В столиці надто шумно тоді буває. Генеральні старшини, урядовці, духовники, а то й недалекі полковники та сотники спішать до гетьмана з привітом. А йому хотілося спокою; наскучило фарисейство людське.
Кочубей привіз дичину й рибу, бо вони з гетьманом по старій звичці обдаровувалися при таких нагодах. Ті дари матеріальної вартості для них не мали, і моральної також — ні, були прямо звичайною формою, котрої не хотілося нехтувати.
— Я тобі, Іване Степановичу, — гуготів басом Кочубей, — привіз, як то кажуть, чим хата багата. Не погордуй, будь ласка. Нарочно для тебе в ліси на лови їздив.
— Спасибі, Василю Леонтійовичу. Будь певний, що якою рукою ти даєш, такою я приймаю, — відповів гетьман. — Жаль тільки, що трудився для мене, сам звірину стріляв, а може, й рибу ловив.
— Звірину, то так, а рибу мої люди тягнули, я до того не ох огник.
— Апостольське ремесло ловити рибу, лиш тільки не в каламутній воді. Але нам до апостолів далеко; ми люди грішні.
— Мечем промишляємо.
— Хто мечем воює, той від меча гине, який би цей меч і не був.
Хвилину перекидалися словами, бо не могли попасти на властиву тему.
Мазепа, як господар, мусів уважати, щоб не зразити гостя, Кочубеєві нечиста совість не давала щиро говорити.
— А як мається твоя дружина? — спитав нараз гетьман.
— Спасибі, здорова, — відповів Кочубей і махнув рукою, припиняючи дальшу розмову. — Е-ет! — А по хвилині спитав: — А Мотря?
— Нічого, — відповів гетьман, — поправляється, хай буде Всевишньому дяка! Я ж тобі доносив про її здоровля.
— Так. Дякую тобі, Іване Степановичу, — і простягнув до гетьмана руку. Гетьман обіймив його.
— Чую, недобре було з нею.
— Навіть дуже.
— А можна побачитися?
— Будь ласка. Як же, щоб батькові не вільно було бачитися з донькою.
Гетьман провів Кочубея до Мотриних дверей і вернув.
Кочубей увійшов.
Перестрашився, побачивши Мотрю блідою і виснаженою.
— Донечко моя безталанна, — говорив, притулюючи її до себе. — Як же ти змарніла. Де ж поділися твої рум'янці пишні?
— Спитайте маму, — відповіла з жалем.
— Лишім її в спокою. Славити Бога, що зглянувся над тобою і що не покарав нас, родителів твоїх. Як же тут тобі, Мотре?
— Нічого, шанують мене, доглядають. Лідія Петрівна така добра для мене.
— Бувають добрі люди на світі.
— Бувають, тату, але рідко. В тих словах почувався докір.
— Що ж ти дальше гадаєш робити, Мотре? — спитав несміло Кочубей.
— Що Бог дасть, — відповіла коротко. — Але в монастир не хочу. Яка там з мене черниця? Жити хочеться мені.
— Найкраще пошукала б собі доброго чоловіка. Гадаю, що знайти не важко. І врода є, і гараздів Бог не поскупив.
— Лишім це, тату. Судженого і конем не об'їдеш.
— Суджене не розгуджене, — притакнув Кочубей, а подумавши хвилину, спитав: — А на свята не поїхала б додому? У мене сани з будою, коні скорі, дорога недалека. Сумно мені буде стрічати Різдво без тебе. Знаєш, я сім'янин — які мені свята без моїх дітей?
Мотря гірко всміхнулася. Боже! Який той батько бідний, хоч пан таких маєтків. Видно, не маєтки роблять чоловіка щасливим, а характер.
— Як же буде, дитино? — настоював Кочубей на свойому.
Мотря заперечила головою,
— Ви ж самі бачите, тату, яка я до їзди. Мене щолиш завернули з далекої дороги, — не знаю, чи дякувати їм за те, чи ні.
— А я тішився, що привезу тебе, Мотре, — з жалем відповів Кочубей.
Мотря подивилася на нього довго-довго. Батько не здержав погляду доньки. Відвернувся від неї і встав.
— Так воно, так! — і зробив рукою питомий собі рух, в котрім був і гнів, і зневажлива байдужість до цілого світу. — Е-ет!
— Хочете йти? — спитала Мотря.
Не відповів. Чимало хотілося казати, про себе, про Любов Федорівну і про неї, про Мотрю. Хотілось батькові розкрити свою душу перед коханою донькою. Висповідатися перед нею. Розмова з жінкою кінчалася все одним і тим самим — помстою на Мазепі, а Кочубеєві хотілося не помсти, а примирення, щирого і тривкого, хоч на склоні літ. Доки йому коверзувати, доки вести боротьбу за тую блискучу, а важку булаву, котрої він, може, й не годен був би носити? Знав, що те саме, що тепер робить Любов Федорівна з Мазепою, робив би Полуботок, Апостол, Орлик, може, й Войнаровський та другі з ним, з Василем Кочубеєм, коли б гетьманства добився. Пощо йому того? Спокою хотів, так Любов Федорівна не давала спокою. Рад був пожалуватися доньці, сказати їй, що він на дорозі до її щастя не стоїть, що прощає її з Рождеством Христовим цей нерозважливий крок, який вона, втікаючи до Бахмача, зробила; усе-усе хотів сказати Кочубей, але глянув на хору доньку і тільки ще раз рукою махнув: "е-ет!"
— Тату, ви щось окриваєте переді мною, — сказала Мотря, вгадуючи батькові думки.
— Я? Скриваю? Що ж такого скривав би я перед тобою, Мотре?
— Не знаю що, але не хочете казати. Говоріть, тату.
Кочубей захитався.
— Ні, Мотре, ні. Нічого я перед тобою не скриваю. Тобі відомо все. І про мене, і про маму, і про гетьмана. А все інше, гадаю, не цікаве тобі. Для тебе наші маєткові діла байдужі. І для мене вони не важні. Що там десять волів, або коней менше, чи більше, — пустяки, щоб щастя було.