— І мені.
— Що ж ти про неї гадаєш?
— А ти що?
— Зле. Ти бачив її нині. Прости, Боже, що я щось таке кажу, але вона виглядала, як Пречиста Діва на образі Благовіщення. Така покірна, захоплена, а на його дивилася, як на ангела, що з небес злетів.
— На кого?
— Ти ще питаєш? Господи, які ж ті мужчини дурні! Дивляться і не бачать. На старого женолюба, на нерозкаяного прелюбодія. Догадався?
— Ні!
Кочубеїха аж руки заломила.
— На гетьмана Івана Степановича Мазепу. Чув?
— Я не глухий, але що тобі такі, жінко, за гадки до голови приходять? Невже ж Мотря не має молодших женихів? Невже ж перший Чуйкевич не пара для неї, старого гетьмана уподобала собі.
— В старій печі сам чорт палить.
— Ти так по собі?
— Василю, або говори зо мною по-людськи, або я йду. Ти, видно, випивший!
— Прости! Але твій здогад розсмішив мене.
— Ну, ну, смійся, аж він насміється над нами. Це ж якийсь чорт, не чоловік. Усіх причарував до себе. Мотрю, видно, також. Бачив — не видержала, обімліла.
— Не своя була з самого ранку.
— Хто тобі це сказав?
— Сестра твоя, Марія Федорівна.
— Знайшов церквоньку Богу ся молити. Моя сестра теж дев'ятої клепки не має. Вона теж на старого гетьмана дивиться як на Бога. Гадає, Сомкова душа вселилася в нього. Це якісь біснуваті жінки, і моя сестра, і твоя донька.
— А твоя — ні?
— Твоя, бо ти її від малої дитини розвіз, як циганську фанду, а тепер кому клопіт? Мені.
— Який там клопіт? Віддамо за надійного чоловіка, і клопотам кінець.
— Волами її до престола потягнеш, — ая! Побачиш. Я вже знаю. Я вже все розумію. Я не така короткозора, як ти, що дивишся і не бачиш, ніби заяць, з незамкненими очима спиш.
— Ну, ну, який там я тобі заяць? Добрий мені заяць — генеральний суддя!
— Ха, ха, ха! Генеральний суддя. Що таке генеральний суддя?
— Перший по гетьмані чоловік на Україні... от що!
— Отож-то біда, що по гетьмані. Як гетьмана нема дома, то дістане наказну булаву. На, маєш, синку, пограйся хвилинку... Яка в тебе сила? Де твоє військо, крім власної сторожі? Якою землею ти заправляєш, крім своїх собственних маєтків? Підручний ти гетьманський, та й тільки! Його чиновник, а я твоя жінка.
— А ти ж хотіла, щоб я чим був? — спитав Кочубей. Кочубеїха встала, підняла голову гордо, взялася за підбоки і виповіла одно слово:
— Гетьманом!
Але як вона те слово вимовила!
Кочубей лиш вус свій крутив. Не відповідав нічого.
А вона:
— Невже ж є чоловік з більшими маєтками, як твої? З більшими заслугами, як ти? З більшим значінням у своїх і в царя, як Кочубей? Невже ж у котрого з наших полковників є така жінка, як Любов Федорівна?
— А Скоропадського Настя?
— О, куди він стріляє! Я знаю, що для вас нема другої від Насті. І гарна, і мудра, і діяльна. Шкода, що ти старий.
— Ну, ну, не сердься, Любонько, я тільки так, щоб трохи охолодити. Мені вже не до Насті, а до постелі.
— Хочеш, щоб я собі пішла? Така-то з тобою розмова! Але я нині не вступлюся, поки тобі правди не скажу, бо пора. Отже, знай, що з гетьманом треба щось зробити,
дальше так оставатися не може. Його і довбнею не діб'єш. Ожениться, виведе дітей і за ними оставить булаву. Наслідственне гетьманство заведе. Це я тобі кажу.
— Його сила, його воля.
— А ти ж то що? Прихвостень який, чи як? — кажи! Дивись, на Мазепі святий Андрей. У нього і в царя. А на тобі що? Хлопові і грошей досить. Цар хотів і тобі Андрія почепити, та гетьман не дав. Не хотів, щоб його двох людей на Україні носило.
— Не вірю!
— Вір чи не вір. А я доказно знаю.
— Від кого?
— З нової коршми. Ти знаєш, туди не лиш наші, але й царські люди заходять. Там стіни вуха мають.
— Гарні шинкарівни, — розумію, — і Кочубей відкашельнув значучо.
— Не лиш гарні, а й хитрі, не такі, як ти, що під тобою треба солому палити, щоб рушити з місця.
— Досить уже ти рухава в мене.
— Рухава чи ні — це вже моя річ, але знай, що коли б я руки за пояс заткнула, так, як ти, то скапали би Кочубеї, як не підчитувана свічка, от що!
Кочубея це заболіло.
— Я знаю, що над тебе нема, не було і не буде, а я негодяй, лінтяй, віхоть з чобота лівого. От що я.
— Того я не кажу, але треба б тобі раз очуняти, треба би розплющити ті вузькі очі...
— Татарські — що?
— Василю! Ще одно таке слово — і я завтра до твоїх гостей не вийду. Побачиш! Хай собі гадають що хочуть.
Кочубей перестрашився. Він знав, що Любов Федорівна не любить даром грозити. У неї слово — що в другого діло.
— Жінко! — промовив. — Кажи, яка в тебе думка, не мороч мене. Бачиш, я сонний, утомлений, недужий.
— Така у мене думка, що Івана Степановича треба післати до чорта, геть! Пора! Кочубей зжахнувся.
— Євина дочко, не куси ти мене, я на таке діло не піду. Я генеральний суддя, але всі ми предстанемо на судищі Господнім, от що!
— Піп! Проповідуй до кінця. Тобі б не в гетьмани, а в черці. Вбрати кирею, ускочити в мазь і танцювати до Печорської лаври, приливаючи медком до прохожих. "Василь Леонтійович душу спасати йде. Прийміть на послушника в Лавру..." Того ти хочеш. Але поки я жива, того не буде. Кажу тобі: не буде! — і притупнула ногою.
— До тебе, жінко, говори — все одно, що горохом до отсеї стіни кидай. Не чіпається.
— А до тебе — хоч з гармат стріляй. Тебе аж довбнею по голові гримнуть, тоді й почуєш і скажеш, ов!
— Я на таке діло не піду. Жив без святого Андрея і без нього умру, а честі своєї не заплямлю. Гетьман мій товариш старий, а нині він мій гість. Гість в дім — Бог в дім. Ти мене до злого не намовляй.
-Я тебе до злого не веду, я твого добра хочу, щоб ти чоловіком став, щоби не минуло тебе те, що належиться тобі, — булава.
— Буде голова, буде й булава, — відповів Кочубей і позіхнув, бо хотів спати.
— Чекай, псе, аж кобила здохне. Та вона дохнути не хоче.
— Не моя річ, а, Божа.
— Святий! Тю! Ти баба, а не мужчина, баба! Біда мені з тобою. Краще мені було посивіти дівкою, ніж за тобою весь вік капарити, — і Кочубеїха перейшла від слів до сліз.
Це був у неї старий, випробований спосіб, щоб переконати мужа. Ніхто не бачив, щоб Кочубеїха плакала. Все горда, пишна, рішуча, все велика паня, що звикла не слухати, а приказувати, як плакала, то плакала страшно. Тремтіла ціла, хлипала, підкидало нею, як у лихоманці.