Крім цього старого будинку, в якому ось уже понад сто років нічого не змінювалося, суддя ще володів земельними угіддями, маючи з них близько чотирьох тисяч франків річного прибутку. З почуття помсти — зрештою, цілком виправданого — він надумав і дім, і землі, і свою посаду передати одному Жозефові; все місто знало про його намір. Суддя склав заповіт на користь Жозефа, відписавши йому все, чим закон дозволяє батькові наділити одного із синів на шкоду іншим. Більше того, добряк Блонде ось уже п'ятнадцять років збирав гроші, щоб залишити тупуватому Жозефові суму, достатню для викупу частини землі, якої, згідно із законом, не можна було позбавити Еміля. Вигнаний з батьківського дому, Еміль Блонде зумів здобути собі становище в Парижі; правда, більше в моральному розумінні, ніж у практичному. Лінощі, легке ставлення до життя і цілковита безтурботність Еміля доводили до розпачу його справжнього батька, якого після чергового падіння уряду — а під час Реставрації таке траплялося часто — зняли з посади, і він помер майже розореним, тривожачись за долю сина, обдарованого від природи блискучими здібностями. Еміль Блонде знайшов собі опору в дружбі з панною де Труавіль, яка згодом вийшла заміж за графа де Монкорне. Коли Труавілі повернулися з еміграції, Емілева мати була ще жива. Пані Блонде доводилася родичкою Труавілям, правда, досить далекою, але цього вистачило, щоб відрекомендувати їм Еміля. Бідолашна жінка передчувала, яке майбутнє чекає її сина, вона вже бачила його сиротою, і через це думка про смерть була для неї особливо тяжка. Тому вона прагнула знайти впливових людей, які протегували б Емілеві. Їй пощастило близько познайомити свого молодшого сина із старшою панною де Труавіль, якій він дуже подобався, проте вийти за нього заміж вона не могла. Між ними виникла ніжна прихильність, що нагадувала взаємини Поля й Віргінії83. Пані Блонде зробила все від неї залежне, щоб зміцнити цю взаємну приязнь, щоб вона не минула, як минають такі дитячі захоплення, схожі на гру в кохання; вона постійно твердила синові, що в родині Труавілів він повинен бачити свою опору. Коли, будучи вже смертельно хворою, пані Блонде довідалася про одруження панни де Труавіль з генералом де Монкорне, вона звернулася до неї з урочистим проханням ніколи не поривати взаємин з Емілем і допомогти йому увійти до паризького вищого світу, де графиня де Монкорне мала стати однією з цариць завдяки високому становищу чоловіка. Та, на його щастя, Емілеві не знадобилася протекція. В двадцять років він вступив у світ літератури, де відразу здобув визнання. Не меншими були його успіхи і в обраному товаристві, куди його ввів батько, коли ще мав змогу забезпечити синові пристойне утримання. Рання слава та світська тактовність Еміля, либонь, зміцнили дружбу, яка поєднувала його з графинею. Цілком можливо, що пані де Монкорне — до речі, в її жилах текла і російська кров, її мати була дочкою княгині Шербелової — і відвернулася б від друга своєї юності, якби він загруз у злиднях і всі свої сили витрачав на боротьбу з перешкодами, які доводиться долати новачкові і в світському товаристві, і в літературному середовищі Парижа; та коли в бурхливому житті Еміля настала тяжка пора, їхня взаємна прихильність була вже міцною й непорушною. В часи, про які йдеться, Еміль Блонде, що з ним молодий д'Егріньйон зустрівся на своїй першій званій вечері, мав славу одного з найблискучіших журналістів. У політиці його вважали за помітну величину, й він виправдовував цю репутацію. Добряк Блонде і гадки не мав, наскільки зросла за конституційного уряду могутність газет; заговорити з ним про Еміля, якого він і згадувати не хотів, ніхто не наважувався, отож суддя не знав нічого ні про свого знехтуваного сина, ні про те, якою впливовою особою він тепер став.
Чесність була такою самою невід'ємною рисою судді Блонде, як і любов до квітів. На всьому світі для нього існували тільки право й ботаніка. Він приймав позовників, вислуховував їх, розмовляв з ними і показував їм свої квіти; іноді отримував від них у подарунок дорогоцінне насіння, але, сідаючи в своє крісло, завжди судив справедливо й неупереджено. Ці чесноти судді Блонде були всім відомі, й ніхто навіть не пробував одурити його; якщо йому приносили якийсь документ, то тільки для того, щоб прояснити справу. Його знання, освіченість і недбале ставлення до свого таланту робили його незамінним для дю Ронсере, і, навіть якби не йшлося про шлюбне суперництво, той удався б до всіх можливих і неможливих таємних підступів, аби перешкодити відставці Блонде на користь його сина; бо якби вчений старий суддя пішов на відпочинок, голова не зміг би обгрунтувати жодного вироку. А добряк Блонде і не підозрював, що син Еміль за один день здійснив би його найзаповітніше бажання, якби він його про це попросив. Старий суддя жив з простотою, гідною героїв Плутарха. Увечері він вивчав справи, вранці доглядав за квітами, вдень судив. Гарненька служниця, яка давно достигла й покрилася зморшками, мов яблуко на Великдень, вела господарство, додержуючись найсуворішої ощадливості. Мадмуазель Кадо ніколи не розлучалася з ключами від шаф та льоху. Вона була невтомна: сама ходила на базар, прибирала в домі, готувала їжу й ніколи не пропускала заутрені. Щоб дати уявлення про життя цієї сім'ї, досить сказати, що батько й син завжди їли підгнилі фрукти, бо мадмуазель Кадо мала звичку подавати на десерт лише перестиглі плоди; в домі не знали смаку свіжого хліба і суворо дотримувалися постів, установлених церквою. Садівник одержував убогий пайок, на зразок солдатського, і перебував під невсипущим наглядом цієї старої султанші, до якої господарі ставилися з такою повагою, що дозволяли їй обідати разом з ними. Правда, під час трапези їй доводилося раз у раз снувати між кухнею та їдальнею.
Батьки панни Бландюро погоджувалися видати дочку за Жозефа Блонде лише в тому разі, якщо цього нікчемного адвоката призначать помічником судді. Бажаючи підготувати сина до виконання цих обов'язків, батько наполегливо вбивав йому в голову необхідні знання. Майже всі вечори Блонде-молодший проводив у домі нареченої — після свого повернення з Парижа там бував і Фаб'єн дю Ронсере, що, проте, не вселяло найменших побоювань ні старому, ні молодому Блонде. Закони ощадливості, які керували цим життям, де все розраховували з точністю, гідною "Зважувача золота" Герарда Доу84, де не дозволялося витратити навіть зайву дрібку солі, де з усього намагалися здобути вигоду,— ці закони відступали, коли йшлося про оранжерею або сад. "Пан схибнувся на своїх квітах",— казала мадмуазель Кадо, яка, проте, не вважала безумством сліпу любов судді до Жозефа, бо й сама поділяла це почуття, плекала панича, церувала йому панчохи і хотіла б, аби гроші, "змарновані" на квіти, витрачалися на нього.