Як тільки малий граф Віктюрнієн навчився перших слів людської мови, йому стали вбивати в голову думку про його вищість над іншими людьми. За винятком короля, він рівня всім аристократам Франції. А ті, хто не входить до дворянства,— то істоти нижчої породи, люди, з якими він не має нічого спільного, від яких ані найменшою мірою не залежить; то підкорені, переможені вороги і з ними можна не церемонитись, їхні думки дворянинові ні до чого, а вони повинні його шанувати. На своє лихо, Віктюрнієн зайшов у цих поглядах надто далеко під впливом тієї прямолінійної логіки, яка звичайно приводить дітей та підлітків до крайніх висновків, як у добрі, так і в злі. Його зовнішня привабливість тільки сприяла тому, що він швидко й легко засвоював ці забобони. Дитина рідкісної краси, Віктюрнієн згодом перетворився на чарівного юнака; кожен батько міг лише мріяти про такого сина. Середнього зросту, проте досконало збудований, він був стрункий і здавався навіть тендітним, але насправді мав чудово розвинені м'язи. Як у всіх д'Егріньйонів, у нього були блискучі сині очі, тонко окреслений ніс із горбинкою, прегарний овал обличчя і попелясто-білявий чуб, дивовижно біла шкіра, легка красива хода, граційні руки й ноги, тонкі довгі пальці з ледь загнутими пучками, тонкі зап'ястки і кісточки — одне слово, та гармонія ліній та невимушеність рухів, що в людей, як і в коней, є ознакою породи. Спритний, моторний, він залюбки робив усі фізичні вправи, влучно стріляв з пістолета, фехтував, як шевальє Сен-Жорж32, сидів на коні, мов паладин. Своєю зовнішністю Віктюрнієн міг би задовольнити найвимогливіших батьків — до речі, батьки недарма пишаються, коли в них гарні діти, бо чудово розуміють, який вплив справляє на людей краса. Краса — це такий самий привілей, як і шляхетне походження, її не можна ні набути, ні придбати, і вона часто цінується дорожче, ніж багатство або талант; їй досить лише показатись — і вона перемагає; вона з'являється — і всі у захваті. Окрім двох великих переваг,— вельможного походження та краси,— доля обдарувала Віктюрнієна д'Егріньйона палким розумом, дивовижними здібностями і чудовою пам'яттю. Як на ті часи, молодий д'Егріньйон одержав блискучу освіту. Він знав набагато більше, ніж звичайно знають молоді провінційні дворяни, які стають мисливцями, курцями або просто статечними поміщиками і зневажливо ставляться до науки та письменства, до мистецтва та поезії, глузуючи з усіх, хто обдарований талантом і ображає їх своєю вищістю. Маркіз д'Егріньйон сподівався, що завдяки своєму природному обдарованню та блискучій освіті Віктюрнієн одного дня справдить його найзаповітніші мрії: він уже бачив сина маршалом Франції, якщо Віктюрнієн захоче служити у війську, послом — якщо його привабить дипломатична кар'єра, міністром — якщо в нього проявиться хист до управління; усе в державі буде до його послуг. Маркізові приємно було думати, що завдяки своїм природженим здібностям його син пробився б нагору, навіть якби не був д'Егріньйоном.
Жодна хмарка не затьмарювала щасливого дитинства Віктюрнієна, його золотої юності. Він царював у домі, ніхто не міг перечити забаганкам цього юного принца, і той, природно, ріс егоїстичним, як усякий принц, свавільним, як найфанатичніший середньовічний кардинал, зухвалим і пихатим, причому всі захоплювалися його очевидними вадами, вбачаючи в них очевидні риси вельможі.
Шевальє був типовим представником тих добрих давніх часів, коли захмелілі мушкетери здіймали бучу в паризьких театрах, лупцювали нічних сторожів та судових приставів, утинали безліч витівок і незмінно викликали усмішку на устах короля, якщо витівки його улюбленців здавалися йому кумедними. Цей чарівний спокусник, колишній герой будуарних пригод, неабияк посприяв сумній розв'язці нашої історії. Старий гульвіса, який давно ні в кому не знаходив розуміння, був щасливий зустріти вродливого жовтодзьобого Фоблаза33, що нагадав йому власну молодість. Забувши про те, що настали зовсім інші часи, він заронив у юну душу зухвалі істини лукавих енциклопедистів, розповідав йому анекдоти, поширені за Людовіка XV, нахваляв звичаї середини вісімнадцятого століття, описував оргії, що відбувалися в мисливських будиночках, безумства, вчинювані заради куртизанок, розказував про те, які штуки витворяли вони з кредиторами,— одне слово, розгортав перед юнаком картини того життя, яке послужило за основу для комедій Данкура і сатир Бомарше34. Ці славослів'я розбещеності, прикритій світською витонченістю, шевальє вбирав у шати вольтер'янства. Якщо він заходив надто далеко у своїх оповідях, то намагався пом'якшити враження, посилаючись на правила приятельської компанії, яким дворянин повинен завжди підкорятися. Але Віктюрнієн сприймав з усіх цих розбалакувань лише те, що підохочувало його пристрасті. До того ж він бачив, що і його старий батько тільки підсміюється, слухаючи базікання шевальє. Обидва були впевнені, що природжена гордість д'Егріньйонів — надійна перешкода, яка втримає юнака від негідних вчинків. Хіба нащадок д'Егріньйонів здатний щось учинити всупереч правилам честі? Та ніхто в домі й думки такої не припускав! Дворянська честь, ця опора монархії, що глибоко закоренилася в душах усієї родини д'Егріньйонів, осявала, наче маяк, кожне їхнє діяння, надихала кожну їхню думку. То був заповіт предків, який тільки й міг урятувати дворянство. "Д'Егріньйон не повинен дозволяти собі того чи того, адже він носить ім'я, яке об'єднує майбутнє з минулим",— ось таким приспівом старий маркіз, панна Арманда, Шенель та завсідники салону д'Егріньйонів змалку заколисували Віктюрнієна. Таким чином у цю юну душу заклали і добро, і зло — приблизно в однакових кількостях.
Коли Віктюрнієнові виповнилося вісімнадцять років, він став бувати в місті й помітив, що між зовнішнім світом і замкнутим світом салону д'Егріньйонів існують суперечності, проте не став дошукуватися причин. Причини були в Парижі. Він не знав, що люди, які так сміливо висловлювали свої думки під час вечірніх зустрічей у домі його батька, поводилися куди обережніше в присутності ворогів, спілкуватися з якими примушували їх міркування практичної вигоди. Щодо його батька, то він завоював собі право вільно висловлювати свої погляди де завгодно і за будь-яких обставин. Нікому й на думку не спадало сперечатися із сімдесятирічним старим вельможею, кожен прощав людині, яка усе втратила внаслідок суспільних катаклізмів, її любов до колишнього ладу.