А в Києві шістдесят другого року все починалося так чудесно. Євген Гуцало допоміг мені поселитися на приватній квартирі, в одному з мальовничих котеджів, у Голосієві. Він з молодою, вродливою дружиною уже, здається, одержав кімнату в новому будинку ЦК ЛКСМУ. Тоді комсомол ще опікувався молодими. Я невдовзі працював у редакції "Літературної України". Літературне, національне життя навколо мене вирувало, і я був у тому вирі. Починалася золота київська осінь. То була чи не найкраща осінь у житті мого літературного покоління, остання осінь юних, рожевих надій… Наступної осені ми всі будемо уже значно дорослішими. Ми усі досить швидко зістаріємося. Душевно. Ми станемо квітами, по яких топчуться несподівано ранні осінні заморозки. Ми — виживемо, бо наше коріння виявиться набагато глибшим, аніж здавалося тоді ідеологічним наставникам, начальникам відділів по боротьбі з "контрреволюцією". Але ті, перші, рани у наших душах ніколи не загояться…
Хай дарує читач, що пишу більше про себе, аніж про товаришів з мого літературного покоління, можливо, талановитіших, та й відоміших — у нашій культурі. Просто ще не час для подібних спогадів. Хай напише їх той із нас, хто переживе усіх і помиратиме останнім. Про себе я можу написати все, де — з гумором та сміхом, де — з болем або і з тим, і з іншим водночас. Про товаришів своїх — не в праві того робити. Втім, і мій психологічний стан у ті роки — теж історія доби, покоління, незалежно від мого місця в літературі. "Єдина реальність, яка дана нам безпосередньо, — це реальність нашого "я", — сповідував один з російських філософій. Як письменник я давно дотримуюся схожої думки. Усі мої писання — це насамперед історія моєї душі.
Я не ідеалізую свого покоління. Про кожного з нас можна було б розповісти доста і смішного, і гіркого. Усі ми були — живі люди. Та й доля дісталася поколінню не з легких. До всього ми були таким першим живим душею поколінням після розстріляного, репресованого покоління тридцятих років, і тінь від тих страшних років таки лежала на нас, звітували ми собі в тому чи ні. Але, попри всі недоліки в наших характерах, потри всі життєві помилки кожного з нас, попри всі наші принципові і непринципові розходження впродовж довгих десятиліть, я — люблю своє покоління і сповнений ніжності до кожного, з яким судилося мені, як казала молода поетеса, "увійти в літературу". Пишаюся, що і я хоч трохи дотичний до того покоління. Радію, що серед нас було порівняно мало особистого суперництва. У чомусь, найголовнішому, ми — спільники. Водночас ми надто різні як літератори і одне від одного читацького сонця не затіняємо. Щасливий, що ми з Євгеном Гуцалом та Валерієм Шевчуком і досі можемо по-дружньому кепкувати один з одного, як замолоду, хоч — уже на шостому десяткові. Але це кепкування ніколи не переростало у ворогування чи зневагу до зробленого кожним з нас, як це траплялося у попередніх літературних поколіннях. Жодні видання-перевидання, жодні премії чи посади не розділили нас, трьох прозаїків, що починали в один час, і, вірю, уже не розділять, не розсварять. Уже ніжність моя трохи печальна, бо ми — на крутому схилі літ. Ми не помітили за роботою, коли почали старіти. І тепер чи не єдина у мене з Валерієм суперечка, у кого з нас — більша лисина…. Дай Бог і далі так. Хай до останніх днів наших нас зігрівають і підтримують спогади про творчу молодість. Коли я піднімаюся з Миколою Вінграновським од Хрещатика по крутій Інститутській вулиці до Спілки письменників і ми через кожні сто метрів зупиняємось, бо Миколі болять його хворі ноги, я згадую Вінграновського початку шістдесятих — молодого, вродливого, швидконогого, як олень, на хіднику, під київськими каштанами… Хай світлою буде наша ніжність і наша печаль, що народжується від усвідомлення швидкоплинності людського буття. Нещодавно Валерій Шевчук завважив, що я стаю сентиментальним. Можливо, це — од віку, а можливо — і від усвідомлення того, що ми все ж дещо зробили, гостюючи на землі. І кожен зокрема, і всі — разом…
16. Весна — під золотими осінніми каштанами…
Починалася, як я писав уже на попередніх сторінках, золота київська осінь. Осінь шістдесят другого року. Осінь, яка поєднала мене з Іриною Жиленко. Осінь весни нашої. Такої недовгої весни — не з нашої вини. Власне, познайомилися ми на початку літа. У ЦК комсомолу, у кабінеті тодішнього першого секретаря Юрія Єльченка. Комсомол ще "бавився" з молодими літераторами. Кігті він показав нам дещо пізніше… Ми ще були довірливі і не навчилися бачити вовка під овечою шкурою. Коли мене покликали на нараду до першого секретаря ЦК ЛКСМУ, я щиро хвилювався. Певно, давався взнаки мій провінціалізм, а може, й "галіфе" нагадувало про себе. Але ось та ж нарада — очима столичної поетеси Ірини Жиленко. Відтепер я частіше користуватимуся її нотатками. Отже, розповідь моя набуває документальної точності. Бо щоденник, який багато років вела Ірина, це таки документ. Уривок із її запису від 28 червня шістдесят другого року: "Викликали в ЦК комсомолу до Єльченка. З чого б це? Прийшла, аж там усі наші — Драч, Коротич, Дзюба, Дрозд, Коломієць, Гуцало і т. д. Єльченко налагоджував контакт з молодими літераторами. Розмова затяглася на три години, але конкретного нічого не було сказано. Ванюша (Іван Драч. — В. Д.) виглядає краще. Не такий худий але якийсь жовтуватий. Чи то, може, — від зеленої сорочки навипуск. Довго розмовляли. Можливо, я сліпа, але якоїсь особливої пихи чи гордощів я в ньому не помітила. Віталій Коротич — "президент молодіжного поетичного клубу при "Дніпрі". Вони весь час про щось радяться з Коломійцем. (Тепер і Володя — член Спілки)". Ну а далі — мій моральний портрет. Так би мовити, образ молодого Дрозда — очима сучасниці. Подаю без жодного скорочення: "Дрозд, як на мою думку, трохи бабничок. Загравав до набридливості. — Про вашу сукню, Ірино, можна поеми писати… — Візьміть наді мною шефство як над початківцем… І т. д. і т. п.".
Що за тими "і т. д. і т. п." — їй-бо, не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що Іринина сукня була справді гарна — біла, в червоних маках. І що я справді — "загравав", І справді— до "набридливості". І залишив по собі в Ірини не найсвітліше враження. Що й засвідчує вище процитований документ. Тим більше відвідувачі Музею живого письменника мають високо поцінувати мої здібності "залицяльника". Бо, зустрівшись знову через місяців три, — за ці місяці ми не перемовилися і словом, навіть по телефону, не обмінялися жодним листом, — ми третього дня подали заяви до ЗАГСу. А у вісімдесят сьомому досить пам'ятно для себе і для друзів відсвяткували срібне весілля. Досі історія мого "залицяння" навіть мені видається дещо фантастичною, ніби я справді її придумав. Але вона — не написана на папері, як багато моїх історій, вона — прожита. У моїй усній інтерпретації вона звичайно виглядає так: "Познайомилися з Іриною на літературному вечорі у Спілці. Я пішов її проводжати. На сходах біля Сінного ринку того ж таки вечора я упевнено сказав, що ми — одружимося. Ірина — розсміялася. Другого вечора, коли я повторив свої слова, вона уже не сміялася. А на третій день знайомства ми. подали заяви…". Прийшов, побачив, переміг… Тим більш дивно, що Ірина була оточена чималим гуртом літературних хлопців, переважно — неодружених. На підтвердження — запис Ірини Жиленко від 13 вересня шістдесят другого року: "У "Молодь України" забіг Ваня Драч. Схуд трохи. Звільнився з "Літ. України", їде в Москву, на курси сценаристів. Це добре. Я йому трішечки заздрю. Тільки як же він буде з університетом? Адже він — на шостому курсі. Трохи пожартували. Ми з ним не можемо розмовляти серйозно — все шпильки підпускаємо одне одному та освідчуємося у вічній "приязні" та "любові". Славний він, Іванко, що б там не казали. Я завжди любитиму його і як поета, і як людину". Або з того ж таки, шістдесят другого року, кількома місяцями раніше: "Позавчора увечері проблукала з Валерієм Шевчуком. Він розуміє мене, хоч менш схожих характерів, аніж у мене і Шевчука, не знайти у цілому світі. Ми сиділи у Ботанічному саду і розмовляли, розмовляли, розмовляли…"