Все довкруги товпилося, вертілося, всідало, висідало, час тягнувся і тікав, а все решта стояло на місці і невідомо чому, бож все, здавалося, гаразд, і навіть шофер висунув свою голову і закрив мотор. І нарешті, десь по десятій годині, пан отаман опритомнів і, як Мойсей, що мав вести Ізраїля через море Чермноє, гласом веліїм возопив:
— Братва! Не бійся! Вивезе! Сідай!
На цю розпачливу команду почався штурм ЗІС, при чому отаман, стоячи збоку, як капітан корабля під час бурі, командував:
— Маестро! Отам! На тій шині! Андрію! Ти що? На базарі? Продаєш яйця? Чого товчешся, як Марко по пеклу? Тісніше! Тісніше! Не з порцеляни! Ей там! Ти! В береті! На бочку! Геть з тим мішком.
Крутилися, вертілися, втискалися, втрамбовувалися . . . Створилася піраміда, шпилем якої був загорілий парубій у темносиньому береті, що осідлав бочку, я окупував місце на запасовій шині, одинока наша жіноча пасажирка примістилася у буді шофера, а для отамана забракло місця взагалі, і він приліпився ззаду на виступці дошки, балянсуючи на одній нозі.
І, нарешті, рушили. Була година одинадцята і хвилин тридцять. Погода ніби на замовлення: сонце з молоком і медом, і синім небом, все, здавалося, співало нам осанну і стелило пальмове гілля, коли ми гордо, обережно і кокетливо, а разом велично, мов піраміда Хеопса, з загадковим виразом сфінкса, виплутувалися з замотаних у клубок вуличок середмістя і виносилися на північний схід Знесіння, намацуючи твердий асфальтовий шлях Жов-ква — Кам'янха-Струмилова і набираючи розгону у напрямку благословенного сходу.
Ні в казці сказати, ні пером описати! Пасажири сиділи, ніби зачаровані, отаман акробатично балянсував на своїй дошці, шофер цупко вів свою лінію, мотор гомонів свою мелодію, а колеса, здавалося, стогнали, мов грішні душі в пеклі. Повз нас, туди і назад, легко і свавільно пролітали військові сірі машини №Н і ніхто нас не чіпав, ми були цілком суверенною силою з жовто-синьою опаскою на лівому рукаві отамана.
Доїхали до розхрестя Кам'янка-Струмилова — Бузьк, і тут, сливе на самому роз'їзді, під нашою пірамідою несподівано стався вибух. Бомба, саботаж, атентат? Зайві питання. Всі одразу збагнули, в чому справа. ЗІС, очевидно, зупинився на півслові, отаман зістрибнув з своєї оперативної бази, з шоферської висунулась флегматична голова Геркулеса, піраміда грізно заворушилася.
— Гей, братва! Злазь! — почулася команда отамана.
Піраміда зривалася з свого п'єдесталу і розсипалася бісером по асфальту. Я позбувся свого загрітого місця на запасовій шині, яку було негайно вжито для конкретніших потреб. Підносилися всі три тонни, відшрубовувалося потурбоване колесо, при-шрубовувалося запасове, робота йшла муравлиним ладом, і в скорому часі реставрована піраміда, з незначними змінами, спокійно рушила в похід. На Бузьк, на Олесько, на Броди.
Знов попливли кілометри, замигали назад і вперед сірі машини, розгорталися на всі боки золоті стерні нив, втикані густо півколами, по тридцять снопів кожна, у шапці, як у князя Мономаха, під якими колись гралося у схованки, ховалося від злив, складалося їх у стіжки. Інколи здавалося, що більше не побачу цих ритуальних символів виключно українського хліборобства .. . Ні тих стерень колючих, які так безжалісно кололи наші дитячі ноги, ні женців, ні серпів, ні перевесел ... Але ось знову вони ... Близько, реально, зворушливо ...
Але тут же поруч, у ровах, лежать і стоять сталеві велетні з червоними зірками, що недавно ще були зброєю, а тепер лише купою металу, що його селяни вже почали розмонтовувати на лемеші. Інколи вони так і просяться на знятку своєю безпосередньою кволістю, що ми і робимо. Мій фотоапарат старанно нотує цих свідків нашої грізної доби, які лишилися серед цього шляху, мов викинуті з води риби, на посміховисько ворогам.
Минають години, кілометри, картини . . . Високе небо, білі хмари, легкий західній вітер. З кожним кілометром мій настрій підноситься. Безліч питань тиснеться до моєї уяви. Таке все довкруги незвичне і разом звичне, так багато фантастичного. Не хочеться вірити, що це все сталося, що на цьому місці так ще недавно була Австрія, яку ми, діти з Волині, уявляли собі, як якусь безконечно далеку, чужу країну, заселену "австріяками", "нашими ворогами", "проклятою німотою", коли то "наші москалі" "йшли проти неї", "брали Львів", "воювали в Карпатах", наступали, відступали. А потім тут була зовсім несподівана, якась нереальна, вичитана з казок і Сенкевича Польща, яка "билася з козаками" колись і безконечно гонилася за нашими хлопцями тепер ... А ще потім прийшли сюди "братні визволителі" зі сходу. Асоціюється двадцятий рік, ватаги Бульонного, безконечні сільські обози, курява, "Яблучко", гармошка, рудий, потріпаний прапор, закурені коні... І от між Польщею, двадцятим роком, вривається нагально рік тридцять дев'ятий, а за ним, через ніч, 1941. Калейдоскоп бере зворотний бік. Знов Австрія, знов німота, Франц Йозеф, Вільгельм, Гітлер. А що далі? Там, куди біжать без перерви ті сіро-сині машини і куди клигає наша ЗІС?
Ця лірична суміш питань несподівано вривається, коли за пару кілометрів до такого знаменитого пункту нашої мандрівки як Бузьк, під нами зчиняється другий реальний вибух. І, здається, грізніший, ніж той перший. Піраміда в мить розсипається на частини, ЗІС безпорадно сіла задом, як підстрелена курка, загальна ситуація похмура. Запасових коліс більше немає, і єдина рада — використати подвійність задніх коліс, зредукувавши їх з чотирьох до трьох і відповідно до цього зменшити вантажність. Невмолимість цього грізного факту всі прекрасно розуміють, отаман збентежений, братва замовкла:
— Хоч не хоч, а прийдеться ділитися, — вибачливо розвів руками отаман і навіть, ніби для облегшення, скинув свою шкіра-тянку, яка давно вже цього вимагала, бо була виразно не по сезону.
— Половина з нами — половина на власне сумління. Мечи жребій!
Братва, з виглядом приречених на смерть, за винятком отамана, шофера, жіночого пасажира і мене, почала тягнути за язик долю ... І поки шофер возився з колесами, шестеро з них випало з нашої піраміди, і всі вони одразу метнулися шукати порятунку, який чекав на них тут же на шляху. Почали зупиняти військові авта, і не встигли ми всістися назад до ЗІС, як усіх їх підо-брали, і вони погнали далі скорше, ніж ми. Отаман одначе мав далі збентежений вигляд, бо йому все здавалося, що це з його вини таке сталося ...