Про такі настрої і такі переживання писав не один Любченко. Ось автор жидівського роду, Артур Кестлер згадує: ("Невидиме писання") "Я був, — каже він, — комуніст, але пізнав життя Росії жахливо пригнічуючим. І лишень тоді, коли переді мною виникла можливість його покинути, я признався собі, яким дійсно воно було гнітючим. Сірість вулиць, безнадійна обношеність і вбогість, понура помпезність всього сказаного й писаного, всенасичуюча атмосфера якоїсь реформаторської школи... Безконечне вмовляння, стереотипна одноманітність і однотипність всіх і всього, вічне звеличування "старшого брата", око якого скрізь вас переслідує. Всеобій-маюча понурість індустріалізованого Ніндерталю".
*) А. Любченко: "Щоденник'. Видання "Нові дні", Торонто, 1951.
Не всі, як Любченко чи Кестлер мали можливість вирватись з того круга на захід. Інші шукали звільнення іншими дорогами. Поет Є. Євтушенко, у своїй "Автобіографії" повідомляє: "...виняткового таланту письменник А. Фадєєв застрелився з партизанського револьвера, хороненого від часу війни". Такими ж засобами покінчили, і Єсєиін, і Хвильовий і навіть Маяковський. А тих, що їх вивезено і знищено на Сибірі — годі й назвати. А тому, до краю розчарований їх спів-вітчизняк і втікач В. Тарзіс у книзі "Палата номер 7", дерзко і брутально робить висновок: "Совєтське громадянство, це смітник, що отруює своїм смородом ввесь цивілізований світ". Що можемо до цього додати? Перед нами порожній будинок "інженерів людських душ" того світу. Вони виїхали.
Залишається інтригуюче питання, куди виїхали. Наприклад, де обертається наймаєстатичніший Тичина? Щоденник Любченка (13.7.42) і про це знає: "Позавчора, в суботу, — каже він, — був у мене Х-о. Він розповів про Уфу, де він ЕСТИГ побувати і звідти, різними комбінаціями, все таки вислизнути... Отже — Уфа. Був він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнатці: двоє ліжок для нього і Лі-ди, а мати Лідина — на долівці. Обіцяли йому кращу і теплішу кімнату, але на неї виявив претепсію якийсь актор, вимагалось звести рішучий бій і Тичина махнув рукою. Казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкірській академії Панча, Копилепка, Яновського, Рибака, Гофштейна..."
Отже, Тичина в Уфі і збирається писати мемуари. Було б цікаво, що він скаже, наприклад, про Уфу. І, взагалі, про себе... Чи міг би він сказати хоч би щось таке, як це згадує про нього його земляк Всеволод Приходько?*) "Наше знайомство (з П. Тичиною) почалось так: Один з родичів поета попрохав мене занести йому листа. Павло Григорович жив тоді в Харкові, у будинку "Слово". Листа, звичайно, можна було послати й поштою, але той родич надіявся, що я привезу йому також відповідь. А з тим, може щось і грошей, на пересилку яких поштою знаний поет міг не знайти часу, а то й просто забути.
Розрахунок виявився правильним. Павло Григорович уважно прочитав листа, тут же написав коротку відповідь і вклав до конверта певну суму... Далі, покінчивши, так би мовити, з офіційними справами, я перейшов до особистого. Довідавшись, що я час від часу теж пишу, поет запросив мене на збори письменників, що тоді частенько відбувалися в будинку редакції "Вісті", здається, на Сумській чи майдані Тевелева" ...
*) Газета "Українські вісті", Ульм. 10.12.1967.
Отже, знайомство зав'язалося, зустрічі продовжувались,
місце дії переноситься з Харкова до Києва, автора спогадів приймають до Спілки Письменників України. І "завдяки цьому, — читаємо далі, — я мав можливість частіше бувати у Павла Григоровича, бачити його внутрішнє життя не лишень, як письменника, але й як людини.
Спочатку про поетову родину. Павло Григорович народився в селі Піски, Басанського району на Чернігівщині (27 січня 1891 р.). Батько його був сільським дяком, обтяжений великою родиною, яка звичайно не голодувала, але й не жила багато. Єдиною можливістю дати дітям освіту була духовна семінарія в Чернігові; де для членів родин духовного стану, навчання було безплатне, а до того там ще існував інтернат. Тим то не диво, що всі сини Григорія Тичини потрапили до цього навчального закладу. А синів було трьох і стільки й дочок.
Старший брат Павла Григоровича — Іван, закінчив се-минарію, його висвятили на священика і призначили на парафію до цього ж рідного його села Піски. В середині двадцятих років, коли почався наступ на церкву і духівництво, Іван Тичина демонстративно зрікся сану. Про його зречення було у всіх безвірницьких газетах і в обласній пресі.
Значно гіршою випала доля його іншого брата — Євгена. Він також закінчив семинарію і був висвячений на священика та призначений на парафію до Вінницької области. Але згодом, на початку совєтської влади, його висвячено ще й на епископа... Та незабаром після того, єпископа Тичину заарештовано і разом з іншими церковними достойниками, вислано на Соловки, де й загубились його сліди. Про Євгена Тичину, ані Іван, ані Павло Григоровичі ніколи не згадували.
Старша їх сестра Євфросинія багато років жила у Павла Григоровича в ролі його господині. Вона вела його нескладне господарство, приносила з їдальні письменників обід, а головне — оберігала його спокій, призвичаївшись до всіх його великих і малих примх.
Середня і молодша сестри були одружені і працювали учительками на селі. Особливо трагічну долю мала наймолодша сестра Марія. Вона мала шестеро дітей, працювала в глухому селі на Чернігівщині, як учителька, її чоловік був гіркий ТІ'ЯНИЦЯ і родина страшенно бідувала.
Найстарший її син Іван ("Ваня") наслухався розмов про славного свого дядька... А було це у відомі голодні роки в Україні. Отож, Ваня вирізав з читанки "До світла", що її тоді вживали в українських школах, портрет Павла Тичини, пішов на залізничу станцію, заліз під вагон і таким чином доїхав до Харкова.
Там він підійшов до міліціонера, показав портрет дядь-
4в
ка і просив показати йому до нього дорогу. За пів години Ваня був у Павла Григоровича. Поява напіводягненого, брудного та голодного небожа привела поета до відчаю. Він сказав Євфросинії його обмити, нагодувати, купив йому одяг, пальто, черевики, а вечором провів його до мене з проханням відвезти малого додому.