Ми одначе далекі від того, щоб сугерувати собі неіснуючі речі. Знаємо, що Україна в даний момент не грає ролі рішаючої. Особливо на фронтах боїв. Але ми одночасно не потребуємо заперечувати того, що від нашого .наставления і нашої волі, в великій мірі залежить доля Европи. Так само, як це було недавно з СССР. Хай там не думають, що голод, який червона Москва вчинила на наших землях в роках 1932-33 не заважив на долі тієї держави. Заважив і важить зараз. Нехай нам не кажуть, що колективізація і все, що з нею було пов'язане, отак даремно обійшлося Сталінові та його сатрапи. Наївні так можуть думати, але крім наївних є ще такий переконливий факт, як мобілізація величезної сили українського народу, яка у своїй суті була направлена проти СССР. І тепер це дає себе відчути.
Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як з ним поводитися. Не все одно — бути з ним в приязні, а чи оголосити йому війну. Бо Український народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, свої життьові потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті, було, переконали себе, що Україна, це тільки Малоросія. Помилились. Україна — жива, діюча дійсність, яка домагалась свого права і яке їй, по глупості насильників, завжди відмовлялося.
А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна, але й ціла Европа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде".
Таке ось вирвалось експромтом за одним присядом того передвечора. Тепер, по багатьох роках з того часу, маючи можливість знати все те, що тоді було написане на цю тему, це видається найвідважнішим і найвиразнішим словом, висловленим на болючі питання тих днів. Коли я, зараз по написанні, прочитав це Тані, вона стурбовано похитала головою і сказала, що це може спричинити нам багато лиха. Я це зрозумів також, але не зробив нічого, щоб його відвернути... Що було дуже легко. Просто не дали цього до друку.
'Але це пішло до цензури, перейшло цензуру і появилося на першій сторінці газети, тиражем 40.000, у п'ятницю 20-го березня під формальною датою 22 березня. ,
Небо синє, земля чорна, та земля чорна — та гей! В Україні шумлять жорна, та шумлять жорна, та гей! Приказ строгий — жорна здать!
Там носять торбинками, Там сиплють жменьочками, Крутять жорна — вправо, вліво, Щоб їстися не хтіло — та, гей!
Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає — та, гей' Дядькам зуби вибиває, та вибиває — та, гей! Приказ строгий — жорна здать! (рефрен) Ходить Гітлер над рікою, та над рікою — та, гей! Носить жорна під пахвою, та під пахвою — та, гей! Приказ строгий — жорна здать! (рефрен). Чудова пісня. її авторові — слава. Пародія на пісню "В Закарпаттю радість стала' з 1929 року. Стільки гумору й незалежного наставлення.
У нас тут було шумно і весело, а у мене вдома сиділи й чекали на мене ес-еси. Між нами і ними постійно трималась розвідка. О дев'ятій годині ес-еси відійшли і сказали, щоб я прибув до них завтра о 9-ій годині ранку.
Пізніше, Таня оповідала, як виглядала та сцена чекання. Ес-еси приїхали десь біля п'ятої години. Вони деякий час сиділи і чекали в авті, а потім зайшли до хати. Питали за мною. Таня сказала, що не знає, де я знаходжуся і не знає, коли вернуся додому. Вони лишились чекати і сиділи в моєму кабінеті. На це навинувся Герман. Ес-еси швидко встали і віддали йому честь. — Ви, панове, хочете щось нам сказати? — запитав Герман. — Маємо завдання забрати пана Сам-чука, пане майоре, — відповіли вони. — А! Наш добрий, старий Самчук! Щось прошпетився, — сказав на це Герман і відійшов. Ес-еси сиділи далі з Танею. На це прийшла Віра Шеккер... Почались розмови, жарти... Про справу ніхто не згадував... Просиділи до години дев'ятої, сказали Тані передати мені, що взавтра о годині десятій маю зайти до них і від'їхали.
Тим часом ми бенкетували на іменинах... І пробенкетува-ли досить довго. Там також мені приготовили ліжко і я залишився на ніч. Не дуже спалося. Йти до них, чи не йти — не сходило з думки.
А другого ранку, заручившись інформаціями нашої розвідки, якою завідував Василь Штуль та Євген Мисечко, я обережно подався до редакції. Знайшов там увесь наш сі-недріон з Тиктором і Скрипником включно. Почались ради, поради, розради. Тиктор з Скрипником радили не йти до Ес-Де, але я вже мав рішення. — Ні, я йду! Панове, допоба-чення! — сказав я і залишив редакцію. До якої більше вже не вертався.
Удома швидке збирання в дорогу. Надягнув теплу білизну, взяв пачку карбованців. Прощання з Танею було драматичне, обіцяв їй вернутися і швидко відійшов. У будинку Ес-Де, на так званій вулиці Німецькій, мені відчинив сержант в уніформі ес-ес. Був здивований, що я появився і питав, де я був. Я коротко все йому пояснив, сказав, де я був і після такого вступу сержант приніс машинку, розложив її на столику, і допит почався. Все, від часу мого народження до найменших подробиць, з німецькою докладністю, було там списано. Спокійно, систематично, без поспіху: І нарешті питання: — Чому ви ту статтю писали? — Мені здавалось, казав я, що це поможе нам вияснити деякі питання, що їх треба знати міродайним чинникам. З добрим наміром. Цілком одверто і легально. — Сумніваюсь, казав сержант, чи хтось оцінить належно вашу одвертість. Яка може спричинити вам лише неприємності. Ви кидаєте виклик.
Я не вважав за потрібне сперечатися*, а сержант сприймав це також зрівноважено. Його мова не виявляла агресивності!. Була чемна, здержлива, коректна.
Ми говорили й говорили, тобто сержант ставив питання, а я давав відповіді. Іноді з коментарями... Які він вислухував зацікавлено. І ми так договорилися до години першої. І зробили перерву.
Був час обіду і я хотів було відійти додому, щоб опісля вернутися, але сержант на це не погодився. Він сказав, що обід мені подадуть сюди з їх кухні, бо ми ще не скінчили нашої мови. Це мені не дуже подобалось, хоча не було несподіванкою. Це значило, що мене арештовано... Коли я потребував до убиральні, сержант також не пустив мене самого, а пішов за мною.