І одному з тих синів, третьому за чергою, на ім'я Спмон, було суджено підняти меч Мазепи, вибитий з його рук отам далі за цією хатою на полі бою і відновити ту битву наново зо всією її фуріяльністю. Понад двісті років минуло з того часу, як полки Мазепи започаткували той змаг біля цієї Полтави і не помогли тут ніякі кадетські корпуси, щоб його затерти з пам'яти народу. Петлюра вів далі цю боротьбу під тими ж прапорами, він її не програв, бо ці війни розраховані на століття і одного разу їх будуть продовжувати полководці з цієї самої Полтави. Самого ж Петлюру було вбито семи кулями на вулиці Расін Латинського кварталу в Парижі, людиною на ім'я Самуїл Шварцбарт, на приказ Москви, а суд Франції засудив убивника на ОДИН франк кари.
І так всі ті сім куль, і той Париж, і той символічний Шварцбарт разом з тим одним франком дають більше, ніж треба поживи, щоб з цього виросла легенда нових заповітів. Це ідеальний сюжет містерії воскресіння з мертвих, на цей раз сина візника з Полтави. Що напевно одного разу станеться.
Отаку ось таємницю зберігав цей залишений будиночок на вулиці Загородській в Полтаві. Я оглядав його з особливою увагою. Хотілося уявити собі ту родину, що тут жила і збагнути ту атмосферу, в якій могла постати ця могутня драма життя людського. Щоб краще про це довідатись, я знайшов найближчого сусіда цієї хати, який звався Сахно і який погодився дати мені пояснення. Середнього віку людина, він ще знав особисто людей, які тут жили. Ми зайшли з ним до тієї хатки і він оповів мені багато подробиць з життя тієї родини, показав навіть той кутик, де жив і вчився Симон, тоді учень Полтавського Духовного Учіліща, оповів про його братів і сестер, з яких вже нікого не залишилося, за вийнят-ком того. наймолодшого Олександра, що жив у Рівному і працював у адміністрації "Волині".
Між іншим, у родині Петлюри панував великий нахил
до релігійного подвижництва, деякі члени тієї родини були
чернцями, а один, здається батько матері Симона, Марченко,
заложив скит..: А дві сестри Симона — Гавриїла й Василиса
були черницями якогось манастиря і вони ще за совєтів де-
який час жили в цьому будинку, поки їх також не арешту-
вали 1937ку, після чого слід по них зник. Від того часу ця
мала, з низькою стелею і маленькими кімнатками, хата зали-
шилась пусткою, її поволі розбирали, аж поки з неї залиши-
лись тільки одні голі стіни.
Я питав Сахна, як ставились до цього всі їх сусіди і він сам. Він подивився на мене загадково і відповів виминаюче... Мовляв, я, мабуть, сам знаю, що в такому випадку могли люди робити, щоб залишитись живими. В Совєтському Союзі не було одіознішої постаті, як Симон Петлюра і всі ті люди, які могли мати до нього хоч якесь відношення, були призначені на знищення. І їх багато знищили. А ті, що зіс-талися, вдавали німих, сліпих, бездушних, закривалися російською мовою і постійними заклинаннями духів Петлюри.
Я запитав також Сахна, чому й він весь час говорить до мене по-російськи, не дивлячись на те, що добре знає українську мову, якою я до нього говорив. Він і на це відповів виминаюче. Мовляв, усі так звикли. Але ж їх рідна мова українська? І в пашпортах їх напевно зазначено, як українців? Так, відповів він і знизнув плечима, не бажаючи вдаватися в подробиці цієї справи. Я зрозумів його і без слів. Люди хотіли жити і мусіли жити. Навіть під таким гнітом. Навіть побіч цієї оглашенної хатки. З вимученими, покрученими душами.
Забыт Мазепа с давних пор; Лишь в торжествующей святыне Раз в год анафемой доныне, Грозя, гремит о нем собор.
"Полтава" О. Пушкін.
Ні, Олександре Сергієвичу! Такі імена не забуваються. І ніяка анатема тут не поможе.
У четвер 20 серпня, біля години одинадцятої рано, я залишив Полтаву. Втомлений, невиспаний, морально виснажений. До станції їхав візником, якого мені пощастило знайти. З Ващенком прощався по-козацьки. Він навантажив мене всілякою літературою та різними іншими справами. У потязі було тісно. Я думав, було, десь до ночі добратися до Києва, але скоро стало відомо, що це фікція. З Полтави до Києва 353 кілометри віддалення, але їхали ми його мало не дві доби. Потяг раз-ураз зупинявся і простоював довго на місці. Я мав багато нагоди надивитися на полтавські краєвиди... Проїжджаючи попри Миргород, я міг бачити вітряки з шости-ма крилами, сади і гаї, але самого города не було видно. "Чудовий город Миргород! Яких тільки нема там побудов! І під солом'яною, і під очеретяною, і навіть під дерев'яною покрівлею" — хвалився колись Микола Гоголь, розповідаючи про своїх чудових мирогородчан Івана Івановича Перерепен-ка та Івана Никифоровича Довгочхуна. Як то вони було посварилися за гусака і ціле своє життя судилися.
Розумію, розумію. "Не той тепер Миргород... Дим-димок
від машин". Тичина, як завжди, прав. Шкодую, що я це проґавив і не заїхав туди, щоб поділити радості Тичини... Просто, з непростимого хахлатського недбальства... На жаль, тоді ще я не знав, що там жило чимало і моїх майбутніх друзів, от хоч би брати Михайло, Іван та Олекса Воскобійники, майбутні мільйонери Америки, або майбутній мій кум, та поет, та професор, та заступник голови Української Національної Ради, Микола Степаненко. Хто міг тоді таке знати. Така грізна доба. Коли наш потяг стояв на станції Миргород, попри нього раз-ураз з грюкотом проносились довжелезні потяги, навантажені танками з назвою "Тигри", які поспішали назустріч Сталін... та інших градів для смертельних зударень.
Лишали Миргород, як багато всячини і їхали далі. Ось минаємо невелику зупинку Кибинці. Чекайте, чекайте. Що це за Кибинці? Чи не ті часом, де панував колись мостивий пан міністр юстиції Дмитро Трощенський з його славетнім кріпацьким театром, що їх Панько Куліш величав "Афінами часів Гоголевого батька", де то вперше прозвучало зі сцени українське слово творчости Василя Гоголя? Так. Це ті самі Кибинці. Вони промигнули сливе непомітно... Але затямились ще з інших причин. Тут народився і жив не лише вельможний пан Трощенський, але й звичайний селянин, скажемо, Макар Ребрик зо своєю дружиною Ганною та дочками Тетяною та Галею, яких совєтська влада вигнала аж до Канади за те, що вони були добрі господарі, де ми разом з їх зятем Трохимом Ринденком та іншими зятями, внуками та правнуками створили інший "Миргород" з вулицею Кибинською в лісі канадської провінції Онтаріо, сто п'ятдесят миль на північ від Торонта. Але Кибинці Трощенського могли цього і не знати Життя є примхливе і пезбагнуте, а томг хочеться про нього щось сказати.