Але він усе не цурався того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит, з своїми хатками, критими соломою, виглядало, мов купка мушель з-посеред зелені.
Щовесни приходив він і питався про поводження й здоров'я людей. Знав усі їх справи і їх журби. Постарівся з ними, знав звичаї їх життя і ніяк не міг відірватися від сього кусника землі назавсігди.
Навесні находила на селян, крім звичайних турбот, що відчувалися в ту пору найглибше, ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мряка, лягав смуток на молоді й старі уми.
Привіталися.
Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всіляке. Найбільше про матеріальний стан села, про засіви... Потім Беньямін звернув увагу на красні воли, що паслися.
— Пишні звірята! — сказав, і його очі усміхнулися.
Серце старого селянина знялося з утіхи.
— А правда? — Більш не сказав нічого. Він знав, що знав.
Марія перестала прясти й глянула йому в лице.
— Се воли нашого Василька,— сказала.— Ви й не знаєте, пане Беньяміне. Наш Василь такий господар, що йому й пари в селі нема. Ніколи не побачите його на танцях, ніколи в корчмі. Якби Василя не було, було б вже давно по всьому! Коли б ви знали, який Василь чемний... коли б ви знали.
А він знав усе і став разом із ними хвалити.
— А оці воли, пане Беньяміне...— хотіла вона ще щось сказати про звірів, але він перебив її:
— Ей, що там воли! Віл усе волом. Але як стоїть діло з бранкою?
Тут зітхнули старі й почали нарікати.
Він здержано, покірно, з похиленою на груди головою, з сумом, а вона — балакливо, горесно і з рухами, повними грозьби.
Сотню разів проклинала вона вже тих, що як голодні вовки кидались на синів! Нехай би ніколи не найшли спочинку в гробі, а на тамтім світі ані одного ясного кута!
Беньямін сміявся.
Яка вона була дурна! Чи вона не знала, що інакше не могло бути?
Знала! Яка їй з того розрада?
Беньямін грався своїм ланцюжком від годинника і думав довго. Потім казав, що справа далась би, може, змінитися і на добре, хлопчисько міг би, може, остатись дома. Що, справді, годі його увільнити, але... але...— Він не докінчив гадки й похитав журливо головою.
Але що?
Але те коштувало би дуже багато.
Боже!
Таки так. Коштувало би багато... Може, й більше, ніж варті оці глупі воли...
Ісусе Христе!
Та що ж? Чи се таке страшне? Коли подумати, що від сього залежить усе... що син працював би три роки дома, замість бігати три роки по толоках, чистити гвери, [6] бути слугою чужих людей, бути виставленим на всякі небезпечності, а ще гірше — на смерть, то що значить два дурні воли супроти того всього? За три роки можна мати знов такий "гаразд"!
Обоє признали, що він каже правду, але не переставали нарікати. Се ж таки страшна річ — пара таких волів!
— Я вже думав сяк і так,— обізвався селянин,— хоч і не говорив про се нічого. Наприклад: спродати оці красні воли й піти з грішми перед панів...
— Що ви хотіли би? — майже скрикнув Беньямін.
— Піду, кажу, до панів, поклонюся їм, покладу гроші на стіл і скажу: "Пустіть мою дитину. Я не хочу дурно. От тутки моя праця; я даю її з радної душі... цісареві... або кому вже треба. За те пустіть мою дитину..."
Беньямін розсміявся, як перше.
— Який же з тебе дурний мужик!
— Я дурний, се правда, але до того не треба багато розуму...
— Так? Не треба багато розуму? Спробуй лише, побачиш, що станеться з тобою і з твоїм Василем. Спробуй лише!
Жінка почала плакати.
— Так, так, небоже! Ти сидиш тут на полях і розумієшся на таких справах стільки, що твої воли. Се кажу я тобі, бо інакше годі. До панів і не вільно йти; а хоч би ти, мужик, і перед них пішов, і їм й сто разів поклонився, то все ж таки було б се, що ти сказав би, мужицьке! З панами говориться інакше. Се не для твоєї голови. Дай спокій, коли не хочеш справу попсувати!
А наляканий селянин не хотів справу попсувати.
Беньямін хотів оцю річ узяти в свої руки. Не дуже радо, але з милосердя для них. Він знав їх обставини докладно, знав, як дрижали над хлопцем і якою силою був він в їх існуванні. Лише тому. І тому, що він не був такий злий мужик, як інші, а був завсігди добрий і чесний, і що хлопчисько не мав серця до війська, мимо свого медвежого здоров'я й сили...
А голос молодого Василя доходив до них здалека м'якими хвилями. Він співав при роботі. Веселі й сумні пісні причинялися несвідомо до того, що тут рішили гірку справу. Рішили його любимців спродати, а гроші за них обернути на його визволення. Беньямін мав те все зробити.
* * *
Старі провели його далеко, аж на кінець села, а Марійка понесла за ним іще для його жінки гарний барвний коверець, що сама його виробила й хотіла ним на весіллі Василя застелити лаву,— найкращий кусень зі скрині. Потім вернулися обоє додому.
Було се одної сльотної, зимної днини в жовтні, як Василь покинув своїх батьків і землю.
Нічого не помогло, хоч і волів продали, хоч і сам Беньямін орудував грішми...
В день перед тим чорні ворони окружували безнастанку соломою криту хатину, мовби там лежав труп і ждав на них довго...
Потім настала осінь.
Закутана в мряку, з супроводом зимних вітрів і з сумними сірими вечорами, з хлипанням безнастанних дощів...
Тихо й пусто було всюди, але неспокійно.
Було щось, що мучило... гризло... щось, що, себе під'їдаючи, ширилось без відпочинку і спокою.
Се була туга.
За молодою, здоровою, жвавою силою, що потяглася кудись, лишаючи все ще сліди по собі, тут і там, мов літо.
Стайня стояла пусткою.
Красні звірята, з великими лагідними очима і сильним теплим віддихом, лишили порожнечу, що боліла господарів безнастанно і не загибала. Все те, чого було треба й чого ще завсігди не було, зростало, кидалося в очі, збільшалося, байдуже й тривке, і заповідало якесь безконечне існування... Земля лежала сумна.
Щось сильне, здорове не могла вона сотворити без молодої сили. Мусила ждати.
І з самого початку, від першої хвилини його відходу,— все ждало...
* * *
Крізь понуру масу мряк, в яку уткалася гризуча туга, що укладалася щораз тяжче на все й ширилася тяжкими хвилями так далеко, як око сягало, спонукуючи, що всі барви блідли,— пробивався один голос. Незамічений, він співав водно: Світла! Світла!..