"Ні, а справді, якби взяти її руку, покласти до себе на коліно та погладить злегенька?"
Голова повнішала тою думкою, а серце вискочило із грудей зовсім і почало битись об голову.
Бурхливим морем налітала пісня на стінки, підхоплювала їх шаленим виром, трощила на шматки, а сама рвалась в обійми ночі. І не стало враз стін — як тендітні папірці розлетілись вони,— і видно було прозору безкрайність неба.
Вихором плигнула пісня через глиняні хатки й будівлі туди, де спав степ всепотужний, розбуркала його поцілунками жагучими та обіймами нестриманими... Заворушився степ, спіймав барвисту пісню. Вінчав їх місяць, співали їм зорі, благословляло небо таємне...
В нестямі простягнув Петро руку в правий бік і швидко намацав м’яке тіло жінки. Та здригнулась, відсахнулась і облишила пісню. Рука Петрова сковзнула по грудях, стегні і нарешті здибала потрібне — тепленьку, маленьку жіночу ручку. Ні хвилини не вагаючись, Петро владно переклав її на свої коліна і почав гладити, ледве до неї торкаючись.
Від того ніби яскринки загорались, пекло то тут, то там долоню, бігли по руці до самої голови.
Чув Петро, як росте його тіло, ширшає, розсовує стіни та степом безмежним сповиває землю. Летить до його пісня, буяє над головою, лоскоче тіло, дихає жаром.
Він напружено посміхався.
"А що якби... ну, так, якби й другу ручку... теє... взяти? Ну так... треба, треба!"
Через мить він тримав і другу ручку, таку ж маленьку й теплу, як і перша. Він гладив, тискав ті ручки, ворушив ними, а сам палав, як багаття, робився млявим, нездатним до мислення.
Петро притягнув до себе жінку і почув, як голова її повільно лягла на його плече. Чув, як глибоко дихала жінка і груди її сковзались об його лікоть.
Петро найшов її липкі й гарячі губи й припав до них з якимсь одчаєм. Облишив дихати. Почув, як холоне тіло, немов у груди накидані були шматки льоду та купи снігу. Потім гаряче. Перед очима хапливо заметушились і забігали різнокольорові плямки, як зграя рухливих вогників. Серце уперто довбало голову, мовби хотіло її провалити.
Одірвався нарешті. Розтулив рота й задихав швидко.
Потім нахилявся, знову припадав до липких губ, що тремтіли і улесливо тягнулись уперед.
Здавалось йому, що пливе кудись. Куди — не знати, навіщо — невідомо. Пливе... а вкупі з ним сунуться гарячі щоки, липкі губи та мляве, безсиле жіноче тіло.
Із глибини донісся до нього знайомий бас:
— Тепер "Ніченьку" ще треба… та зразу ж, бо вже не рано.
Всі на мент заворушились, заторохтіли стільцями. Жінка жахливо одштовхнула Петра. Той встав і висякався.
Коли заспівали знову, Петро вже сміливо заполонив жінчині руки, схилився до жінки на плече і заплющив очі. Тепло розливалось йому по тілі, як вода.
Найшов губами вухо жінки, куснув його потихеньку й промовив пошепки:
— Скажи що-небудь...
Жінка мовчала хвилинку. Нарешті одмовила також тихенько:
— Що ж я тобі скажу?
Петро був цілком задоволений цією відповіддю. Знову стиснув ніжно зубами її вухо й схилився на плече.
— Як тебе звуть? — далі спитав він, не підводячи голови.
— Оксаною...
Навколо в темряві співало.
Скоро скінчились співи, Петро рішуче одхилив всякі розмови з Олельком, сказавши, що спати дуже хоче; пообіцяв завтра зранку прийти та й попростував швиденько додому.
Здавалось йому, що негоже зараз залишатись з Оксаною, бо інші можуть на це звернути увагу, а це зніяковить жінку, і його самого. Краще було прибрати заспаний вигляд і стушуватись. Так і зробив.
Поки одходив од школи, тримався в якомусь напруженні: жахався навіть посміхнутись чи то озирнутись назад. Почало здаватись, що всі помітили, але не сказали нічого з ввічливості, тепер же кепкують там з його, а коли оглянеться, то шпурнуть йому в вічі глузливий важкий регіт.
Петро поморщився; було холодно, неприємно: він тікав.
Через кілька вулиць він оглянувся: школа вже затонула в мороці.
"Куди вона пішла? Де вона?"
Петро спинився був, але собака якийсь стурбувався з того і почав брехати. Петро знову поморщився, неначе й собака той щось знав.
Пішов знову. Так у напруженні дійшов до хати. Силкувався не думати, бо ніч була дзвінка й чиста, як лід,— то ще ненароком виплигне думка з голови, вдариться об шибку якоїсь хатини, і людина, що спить там, розбуркається, висунеться в двері й промовить:
— Мало того, що цілувався, та ще й спати не дає: ходить й думає тут!
Як перейшов хвіртку свого двору, зітхнув вільніше й здійняв кашкетку. Думки кинулись йому в голову, немов їх хто витруснув із лантуха.
— Гарна чи погана? — спитав він, схилившись на тин.
Дивився просто на вулицю, що бігла поміж хатками й зникала десь.
— Не знаю,— одповів сам собі.
— Дівчина чи заміжня?
— Не знаю.
— Хто ж вона?
— Не знаю. Не знаю. Не знаю.
Перевів погляд з шляху на хатину, що стояла насупроти. Місяць теж дивився на неї, тому-то стояла вона чиста й урочиста, як дівчина під вінцем. Ще, немов кокетуючи, затулилась трохи маленькими вишеньками.
— Ха-ха-ха! — засміявся голосно Петро.— Я нічогісінько не знаю, нічогісінько не знаю!
Подумав трохи й додав:
— Брешу! Я знаю, що вона жінка, що губи в неї липкі... я цілував ті губи.
Чуття ласки й ніжності ефірним обрусом сповило його, як туман. Отруйний то був туман, бо мліло від його серце, а тіло м’якло й трохи щеміло.
Тиша висла над землею, спокійно висла, дужа й ласкава. Пригорнула землю до себе, обняла її та сон її пильнувала. І як крикне хто або загуркотить, то не сердитиметься тиша, не розлютується, як вихор, а тільки погляне на недотепу з докором — і той засоромиться і сховається далеко, аби не бачити ласкавого докору, дошкульнішого від ударів київ.
— Спасибі,— тихо мимрив Петро,— спасибі за те, що тихо навкруги, за те, що всі сплять.
"Навіщо день? — думав він.— Навіщо гуркіт і метушня? Хай скажуть, що за двоє гін лежать пакунки коштовних діамантів,— я й не гляну на того, хто це скаже. Хай перли розсипані навкруги,— я не нагнуся їх підняти. Хай знав би я, що через хвилину катувати мене будуть,— я не втікав би. Як чудово, коли тихо навкруги, коли всі сплять".
Важкою ходою додибав до лави, що коло ґанку стояла, і сів там. Бракувало змоги не спати, коли все спить.