А близня аж сяла. (Любка одверто, широко, а Івашко стримано й соромливо). Та все милувала й цілувала сірого: це ж бо все через нього, голубчика сіресенького, товариша любого. Коли б не послала їм його доля в бур'яні, хіба б вони надумали значити горобців?
Та як лихо рідко саме ходить, так і щастя не любить самоти. Ще не пришерхла радість од штуки з горобцями, як — бух! — прислав дядьо Павлусь цілих десять карбованців близні на голубник. Та й написав у листі з-за границі (за границею вже був дядьо Павлусь!), щоб неодмінно тільки на голубник близні віддали ці гроші й більше ні на що.
Любка від захвату трохи не задушила в обіймах сірого. От тепер голубчика рідненького можна буде випустити в грядку! От тепер він уже не буде самотою! От тепер!.. От тепер!..
І дійсно, покотилася радість за радістю.
Голубів (усі десять пар!) і ганяло, розуміється, першої ж неділі купили. (Васько, Йоська, Сашко помагали нести). Розуміється, Льонька тільки кривенько посміхнувся, як Васько прибіг його кликати, й не пішов дивитися на голубник близні. Та близні якось уже й не до Льоньки було тепер. Уже штука з горобцями поставила їх на ноги й без того. Тепер самий голубник усю душу вбирав, як сухий пісок воду. Справжній же голубник був, справжні голуби: чорні, білі, жовто-рябі, сірі, жовті, навіть пара гривунчиків була (правда, довгоносих і з сизиною на спинці). Як висипали з дверей грядки, так уся земля перед нею була вкрита живими, справжніми, їхніми голубами. А серед них гордо, велично походжав сірий, закинувши голівку назад, поставивши хвіст віялом і випнувши сірі груди, як басовитий расовий кінь.
І тільки один сірий не був підв'язаний. Довго близня вагалася й сперечалася: чи підв'язувати й сірому так само, як і всім, крила, чи не треба. Івашко стояв за те, що й йому треба підв'язати, — він же не був на дворі, двір же йому так само, як і всім іншим голубам, був чужий. Зніметься, полетить і не знайде, де сісти. Та, може, й льотний він був у когось та зараз же полетить до старої домівки своєї. А як підв'язати крила, то він тижнів зо два походить отак разом з усіма по подвір'ї, посидить на грядці, обдивиться, звикне, от тоді й упізнаватиме свою нову хату.
А Любка нізащо не хотіла підв'язувати крила сірому, нізащо! Насамперед у нього ще не зовсім видужало крило, він і сам ще не схоче літати. А потім — як же можна сірому підв'язувати крила? Товаришеві їхньому?! Та нікуди він од них не полетить! Адже вони йому життя врятували, ходили за ним, як за братиком рідним, милували, цілували. Як же він може після цього полетіти від них? Нізащо не полетить! І хоч ти вбий її — не підв'язувати сірому крила та й годі.
Івашкові й самому не хотілося цього, та коли ж страшно було: ну, а що, як візьме та й полетить? Хіба ж він знає чи розуміє, що вони йому життя врятували?
— А ну да, знає!
От ти й балакай з такою.
— А коли він такий, що полетить од нас, то й нехай летить. І не треба, коли так! А підв'язувати йому крила не хочу та й не хочу!
Ну а як Любка на чомусь упреться, то чисто як мама: волами її не стягнеш із того.
Та так і пустили сірого разом із іншими, не підв'язавши крил. І сірий нікуди не полетів! Не полетів сіресенький! І зовсім-зовсім не від того, що не міг літати. Ото, літав він уже добре, на грядку, на повітку, навіть на великий дім уже вилітав, але нікуди не втікав і зараз же злітав, як Любка починала тривожно кликати його: "у-лю-лю-лю!" та немовби сипати зерно на землю.
І Любка сяла гордістю й захватом: ага, не тікав сіренький, не тікав, не тікав!
А коли через два тижні порозв'язували вже всім крила й обережно ганялом перегнали всю зграю спочатку з землі на грядку, а потім із грядки на повітку, коли сірий пурхав над усіма легко та грайливо, як метелик, то вже й Івашкові ясно було, що сірий не тільки нікуди не полетить, а що він і буде водити ввесь голубник, що він буде голова усій зграї.
Та так воно й сталося. Через місяць сірий водив увесь голубник попід самі хмари, заводив геть-геть кудись убік, аж за вокзал, і, розуміється, приводив усіх назад. А привівши, плавкими, легкими кругами "осаджував" усю тріпотливу, мінливу зграю на повітку та на грядку. І сам гордо, схвильовано відкидав голівку назад і трусив шиєю.
Школа вже скінчилася, близня перейшла в третій клас, книжки були сховані аж на самий спід шафи, й ніщо вже більше не відривало від голубника.
Будити близню тепер не треба було. Спала вона надворі на своїй повітці, біля самісінької грядки й, засинаючи, чула, як сварилися часом голуби спросоння. Зорі, як величезна зграя розпорошених на всі боки голубів, тріпотіли над ними крильцями.
А вранці, тільки прокидалися перші голуби й зачиналося воркотіння, сварки й гамір у грядці, як близня вже злізала з повітки, відпускала гратку, і з віконечка на неї один за одним починали виходити голуби. Зобачивши Івашка та Любку, вони злітали на землю й крутилися біля їхніх ніг, чекаючи сніданку.
Так починався день, повний клопоту, радощів, тривоги, одчаю, гордості й щастя.
Насамперед треба було погодувати, напоїти, перерахувати, потім кожного обдивитися, чи не хворий, чи не шкандибає, чи не забив крила десь уночі. Потім треба було прибрати в грядці, почистити, повимітати послід, позбирати пір'я. Далі — робити гнізда, мостити їх, парувати тих голубів, що не спаровані, розпаровувати тих, що не до масті попарувалися.
А впоравшись із грядкою, треба було "ганяти". (Ганяти близня любила найбільше). Розуміється, ганялося не всю зграю, не всі десять пар. Де ж таки! Який же голуб'ятник ганяє в один раз усіх своїх голубів? Частину заганялось в грядку і зачинялося там, а другу (більшеньку, звичайно) лишалося надворі. Після того Івашко брав п'ятиаршинне ганяло з ганчіркою на кінці, з натугою піднімав його і тихенько стирав ним із даху голубів. Вони спурхували, деякі перелітали на дах будинку, але Любка вставляла два пальці в рота й так свистіла, що вони зараз же знову спурхували й прилучалися до всієї зграї. А зграя широкими, гойдастими кругами шуміла над двором.
Івашко ставив ганяло руба й, тримаючи його обома руками, тільки злегка кружка помахував ганчіркою. Сірий уже знав цей знак: забирай, значить, угору (Як ганяло спинялося, — значить, літай невисоко, а як спускалося на землю, — значить, сідай). І от круги ставали все дальші, все вужчі, зграя збивалася тісніше, літала суцільною масою, здіймалась усе вище та вище, меншала, меншала і ставала, нарешті, як малесенька купка макового зерна на безмежній блакитній скатертині неба. Та й та купка зернят часом зменшувалась, робилась як купочка крихітних прозорих мушок і нарешті зовсім зникала з очей.