"ГЕЙ, ХТО В ЛІСІ, ОБІЗВИСЯ..."
Зінь тихесенько-тихесенько відчиняє двері до горниці* й з усієї сили зціплює щелепи, щоб двері не рипнули. Бо ці паскудні двері раз у раз так тонесенько та жалібно риплять, що мама неодмінно зараз же почує з кухні. А як почує, так і пошле бабцю подивитися. Ну, а тут нічого доброго вже не жди. Бабця, як тільки побачить Зіня біля святочного стола, то так жахнеться, неначе Зінь уже півпаски з'їв та поскоромився так, що й сам бозя його не обчистить.
*Горниця — світлиця, святіша кімната в домі.
А Зіньові тепер зовсім не паски треба в горниці. Нехай вони собі всі там стоять на тому столі — і паски, і ковбаси, і крашанки, і хрущики, — нехай стоять, він їх і пальцем не чіпне. Бо йому щось інше треба взяти в горниці.
Та як не зціплює щелепи Зінь, а двері таки риплять, та ще ж так хитро та тонесенько, неначе кажуть: "А-а, іде-еш?"
Зінь прикипає й озирається до кухні. А звідти вже визирає голова бабці в темній хустинці, з двома собачими вушками над чолом.
— А ти куди ото знову, га? Гріха набиратися? Га? От я тобі!
Зінь ласкавенько схиляє голівку до плеча й щиро-щиро каже:
— А я, бабусенько, їй-бо, не до пасок.
— Не до пасок? А хто облупив маненьку* пасочку?
— А вона сама облупилася.
— "Сама"? От я тобі дам "сама". Зачини двері до горниці. Он як побачить Корчун, то він тобі задасть. Іди до кухні, сиди там.
Зінь слухняненько зачиняє двері й іде за бабцею до кухні, а сам скоса поглядає на вікна, чи не стоїть уже там Корчун із торбою.
Зінь — дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає** ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. І тільки тим добивається, що дуже ласкавенький. Так же бо сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорнень— кими хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, що просто-таки соромно відмовити йому. І коли б не отой Корчун, то не знати, що б він виробляв з усіма.
*Маненька (розм.) — маленька.
**Пацає — хвицяє.
Бо Зінь, як уже правду казати, нікого не боїться, ні тата, ні мами, ні бабці, — тільки Корчуна. До тата, мами й бабці можна посміхнутися, пригорнутися, хитренько підлабузнитись, розм'якшити і зворушити та й добитися-таки свого. А до Корчуна ні посміхнутись, ні пригорнутись чи підлабузнитись і не пробуй.
Навіть бозя Зіньові — не страшний. І до бозі можна підлабузнитись: треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів — і бозя вже задобрений.
Так коли вже на те, то Зінь і не мав великої певності, чи й був десь отой бозя. Скільки Зінь не питав і маму, і бабцю, і самого тата, ніяк не міг допитатися: а який той бозя, а де ж саме він живе, а що робить. Кажуть — на небі. Але скільки Зінь не дивився на небо (аж шия часом боліти починала), ніколи ніякого бозі не бачив. Горобців, голубів, метеликів, мух бачив, а отого бородатого, сивого дідуся, що на іконі, ні разу. І як він міг, отой дідусь, жити на небі? А що ж він їв, а де ж він спав?
Все це було якесь неясне, непевне. А от Корчун, еге, це було цілком ясне та певне. Корчун був здоровенний-здоровенний, удвоє більший за маму, за бабцю та й за самого тата. Волосся в нього було таке кучеряве та буйне, що Зінь міг би сховатися в ньому, як у бур'яні. І брови, і вуса, і борода теж були страшенно кудлаті та чорні. А зуби великі-великі та жовті, як зубки часнику.
А жив Корчун не десь там на небі — невідомо де та як, а таки тут на землі, недалечко десь од Зіня. Зовсім десь недалечко, бо кожної хвилини міг прийти й зробити з Зіньом усе, що схотів би: забрати в торбу, віддати зайцям, циганам, халамидникам*. І, розуміється, давно б уже забрав, коли б Зінь своєчасно не каявся та взагалі не був такий лагідненький та слухняний.
*Халамидник — у В. Винниченка це слово вживається удвох значеннях: як синонім із зневажливим відтінком до слова "жебрак" (тут) і як аналог до слова "розбишака" на означення "пустотлива, непосидюча дитина" (приміром, в оповіданні "Федько-халамидник").
А раз уже було так, що Корчун трохи-трохи не вхопив Зіня.
Зінь стояв собі за хвірткою на вулиці й дивився, як хлопці гралися в цурки. Зіньові було заборонено виходити за хвіртку, та коли ж хлопці так гарно та весело гралися, що Зінь не витримав і таки вийшов. Ніякого нігде Корчуна не було. Зінь сперся собі спиною на лавочку та й дивився, не роблячи нікому ніякої шкоди. Здається, чого б тому Корчунові чіплятися до нього?
Аж бач, уже якось довідався і де не взявся коло хвіртки. Зінь тільки тоді й помітив його, як Корчунові коліна стали перед самими очима Зіня. Зінь задер голову, і — матінки мої рідні! — згори нависла над ним, як дерево, кудлата величезна голова Корчуна, з банькатими, страшними, червоними очима і сизим носом. Голова моторошно посміхалася та спускалася все нижче та нижче до Зіня, а коліна розсувалися та розсувалися, аж поки Корчун увесь не присів перед Зіньом. Зінь похолов, заціпенів, а серце затіпалось, як отой горобець, що тато дав Зіньові в руку.
— А чий ти, хлопчику? — страшним, рипучим голосом сказав Корчун, і на Зіня війнуло з рота Корчуна тим самим смородом сірки, що казала бабця.
Зінь несамовито закричав, прожогом кинувся до хвіртки й улетів у двір.
Як Корчун не погнався за ним, як не схопив його в торбу, просто-таки незрозуміло. Мабуть, тому, що Зінь уже не був за хвірткою, значить, уже не робив недозволеного. Бо Корчун не смів хапати Зіня, як він не робив нічого забороненого.
Але з того часу Зінь твердо й непохитно знав, що Корчун — зовсім не те, що бозя, що це — справжній і страшний бог кари та заборони. І коли Зіньові казали: "Чекай, чекай, ось скажу Корчунові", то він готов був усе робити, аби тільки не казали.
Та Корчун проте сам усе-усе знав. Чи Зінь не хотів уставати, — Корчун зараз же якимсь дивом довідувався про це й от-от уже підходив до хвіртки з торбою. Так що мама аж мусила виходити за двері та гукати йому: "Не йди, Корчуне, Зінь уже встає!" І коли Зінь швиденько вставав, то Корчун одходив собі.
Чи Зінь не слухався бабці й не молився бозі, чи вередував, чи лінувався, чи тягав кошеня за хвіст, — Корчун усе знав і зараз же йшов по Зіня з торбою.