Отож Михасеві клопоту було по самісінькі вуха і за себе, і за Гаврика. Щоб чого часом не забути, він усе, що треба було зробити, на папірчик списав. Папірчик той сам гарненько розграфив квадратиком, цифрами позначив і коло кожної цифри що треба й попроставляв:
1. Лопати.
2. Пістолети.
3. Порох.
4. Ножичок.
І так аж до двадцяти трьох.
Та от з грошима йому було вже важче, ніж з папірчиком. Тато на службі заробляв стільки, що навіть на черевики всім дітям не вистачало. Розграфляй не розграфляй, а як нема, то й нема.
Ну, та й з цим кінець кінцем можна було собі раду дати: перед самим тим днем побігти до тітки та й сказати, що батько прислав попрохати позичити два з половиною карбованці до получки. Тітка дасть, а тоді нехай собі зубами скрегоче, — так їй, скупердязі, й треба.
А Гаврик так той і зовсім грошима не журився. Е, прийде тато п'яний, ляже спати, а він поперед мами візьме та й витягне в нього з кишені скільки схоче. Та й усе.
Тут аби пістолети та лопати були! Та от іще одне: що його зробити, щоб потім, як настане інше життя, не впізнали їх? Обидва ж бо були такі відмітні, що кожний відразу впізнає їх, аби хоч раз де побачив. Ну, як не впізнать, наприклад, Гаврика, коли вся голова його як стара цибулина: все лице в буйному, цегляному ластовинні, волосся жовте, стирчком; очі зелені, губи червоні, широченні. А Михась — наче оте сербеня, що водить малпочок* на ланцюжках, — смуглявий-смуглявий, аж синій, немов слива. А підборіддя — довге-довге, як шийка в пляшки, і величезні, пукаті, тихі очі. Досить раз глянути на таку пару, щоб вік не забути її. І що ж його можна було зробити, щоб потім не впізнали? Постригти Гаврика? Ну, а ластовиння його, а кирпатого носа, а зелені очі хто постриже? А хто змиє з Михася оцю синю циганську смуглявість його та підборіддя, як у пляшки?
*Малпочки (розм.) — мавпочки.
Ну, та, зрештою, аби пістолети та лопати, то й з цим воно якось там було б.
А Гаврикові що далі, то все дужче не терпілося.
Правда, дома йому не з маком було. Батько пиячив, бився, мати все плакала, діти скиглили. Як із школи прийшов, так і ганяють то за тим, то за сим: а побіжи туди, а зроби те, а посидь там. Та все не так, та все лайки, та все сльози. А Гаврик — гарячий, одчаянної душі чоловік, — ще бозна-що могло трапитись.
Та й Михасеві не з медом жилося. Правда, батько не пив, так зате усе з матір'ю за злидні сварився, усе кашляв, усіх попрікав. Та не раз, під сварку, й оперіщить Михася ляпасом так, що аж на другий день у вусі щось шумить, неначе там вода закипає.
А проте ж Михась терпів. Його хлопці дражнили "мамалиґою" за те, що він усе поволеньки та спокійненько робив, нікуди не хапався і без пуття не сердився. Так то ж дурна дітвора, нехай собі дражниться. А тут не таке діло, щоб хапатися.
От тільки проти одного й Михась не міг устояти: дуже вже підходяща пора настала: сонце чимраз то тепліше, то ясніше, то веселіше. Хмарини — пухкі, теплі, жовті. А небо, як задереш голову та як глянеш у нього, так і лине в груди таким холодком, що аж верещати хочеться. А з землі то тут, то там так і лізе травиця, наче бульки з води в дощ. А як стоїш на дзвіниці та дивишся в оту синю далечінь, так аж сльози на очі накочуються, і така ж туга, і така ж солодка туга бере, що все відразу кинув би й потяг отуди, до тої сивої, таємної далечіні.
По правді кажучи, коли б Гаврик не так уперто стояв на своєму з отими пістолетами, так можна було б і зразу рушати в дорогу. Тільки б ще одну лопату десь здобути, а пістолета другого і зовсім не треба було б. Так куди там, Гаврик і слухати не хотів, щоб без пістолетів.
— Що ж ти робитимеш без пістолетів??! Як же без пістолетів розбійниками бути?! Де ж ти бачив таких розбійників?!
Розуміється, Михась нігде не бачив розбійників без пістолетів. Але чи так же вже треба було бути розбійниками? Головне в їхньому ділі було те, щоб викопати в лісі печеру, сховатися в ній і жити собі вдвох. Жили ж собі так святі пустельники та монахи. І не треба було їм ні пістолетів, ні пороху, ні пістонів, ні розбою. Копали собі в лісі коріння, збирали дикі грушки, лісові ягоди та й жили. Нікого не кривдили, нікому шкоди не робили, нікого не вбивали.
Правда, Гаврик теж не хотів убивати та грабувати всякого, хто під руку попадається. Ні, він хотів тільки багатих грабувати, а бідним роздавати. От як у пісні про того Кармелюка співається:
Я нікого не вбиваю,
В серці жалість маю,
Я в багатих одбираю,
Бідних наділяю.
Воно, розуміється, добре було б забрати, наприклад, у татового хазяїна все його багатство та й роздати бідним, — так спіймай же ти його, того хазяїна. Він тим лісом, де вони житимуть, ніколи й не ходитиме. Та й як ти його вночі на дорозі розбереш, багате воно чи бідне? А грабувати треба, коли вже взявся.
Ну, на це Гаврик і свою відповідь мав:
— Овва!..
(Він на все казав "овва!").
— Овва! Розберем, хто багатий, а хто бідний. Видно пана по халявах. Бідні каретами не їздять. Кармелюк знав, хто багатий, не бійся. Кармелюк, брат, усіх їх он як знав! Зараз же, як каретою їде, так Кармелюк його й хап! Ану, давай, стерво собаче, усі свої мільйони сюди. Забрав і всім бідним на, живи, розживайся! От і ми так будемо. І зараз же ти своєму татові, а я своєму. А тітку твою ограбуємо. Правда? А Сидоренчисі на всіх її дітей аж тисячу рублів дамо. Нехай не старцює. Еге ж?
— Це треба буде такий списочок зробити, кого грабувати, кого наділяти.
— Зробимо списочок! Що ж такого? А то як монахи. На чорта нам монахи? Що в печері житимемо? Так і Кармелюк по печерах ховався. Тато каже, що, коли б він усе в печері жив, так його б ніколи не спіймали. А в печері краще жити, ніж де. Ми, знаєш, викопаємо її так, щоб десь під кущем. Щоб і з-під куща хід був. Та притрусимо листям та гіллям. От і шукай нас. А ми собі — овва! — сидимо під землею!
Ну й що міг сказати Михась? Що правда — то правда, нічого не скажеш. От тільки, що пустельниками бути — спокійніше. Назбирав собі там коріння, чи диких грушок, чи лісової ягоди та й живи. Ти нікому нічого, і тобі ніхто нічого. І пістолетів не треба. І зразу ж рушати можна було б.