Надворі йшов рясний дощ. Візник з критим верхом, увесь мокрий, стояв біля під'їзду.
— Не вмістишся з ним, Надю,— сказала бабуся, коли служниця стала вкладати чемодани.— І охота в таку погоду проводжати! Залишалася б дома. Бач, дощ який!
Надя хотіла щось сказати й не могла. От Саша посадовив Надю, вкрив їй ноги пледом. От і сам він сів поруч.
— Час добрий! Господь благословить! — кричала з ганку бабуся.— Ти ж, Сашо, пиши нам з Москви!
— Гаразд. Прощавайте, бабусю!
— Бережи тебе цариця небесна!
— Ну, погодка! — проговорив Саша.
Надя тепер тільки заплакала. Тепер уже для неї зрозуміло було, що вона поїде неодмінно, у що вона все-таки не вірила, коли прощалася з бабусею, коли дивилася на матір. Прощавай, місто! І все їй раптом пригадалося: і Андрій, і його батько, і нова квартира, і гола дама з вазою; і все це вже не лякало, не гнітило, а було наївним, дрібним і йшло все назад і назад. А коли сіли у вагон і поїзд рушив, то все це минуле, таке велике й серйозне, стислося в грудочку, і розгорталося величезне, широке майбутнє, яке досі було так мало помітне. Дощ стукотів у вікна вагона, було видно тільки зелене поле, мелькали телеграфні стовпи та птахи на дротах, і радість раптом перехопила їй дихання: вона згадала, що вона їде на волю, їде вчитися, а це все рівно, що колись дуже давно називалося іти в козацтво. Вона і сміялася, і плакала, і молилась.
— Нічого! — казав Саша, посміхаючись.— Нічого!
VI
Минула осінь, за нею минула зима. Надя вже дуже сумувала і щодня думала про матір і про бабусю, думала про Сашу. Листи з дому надходили лагідні, добрі, і, здавалося, все вже було прощене й забуте. У травні після екзаменів вона, здорова, весела, поїхала додому й по дорозі зупинилася в Москві, щоб побачитися з Сашею. Він був все такий же, як і минулого літа: бородатий, з скуйовдженою головою, все в тому ж сюртуці й парусинових брюках, все з тими ж великими, прекрасними очима; але вигляд у нього був нездоровий, замучений, він і постарів, і схуд, і все покашлював. І чомусь здався він Наді с і р и м, п р о в і н ц і а л ь н и м.
— Боже мій, Надя приїхала! — сказав він і весело розсміявся.— Рідна моя, голубонько!
Посиділи в літографії, де було накурено й дуже, до духоти пахло тушшю та фарбами; потім пішли в його кімнату, де було накурено, напльовано; на столі біля прохололого самовара лежала розбита тарілка з темним папірцем, і на столі, і на підлозі було безліч мертвих мух. І тут було видно з усього, що особисте життя своє Саша влаштував неохайно, жив як доведеться, з цілковитою зневагою до вигод, і якби хто-небудь заговорив з ним про його особисте щастя, про його особисте життя, про кохання до нього, то він би нічого не зрозумів і тільки б засміявся.
— Нічого, все обійшлося благополучно,— розповідала Надя квапливо,— Мама приїжджала до мене восени в Петербург, казала, що бабуся не сердиться, а тільки все ходить до моєї кімнати й хрестить стіни.
Саша дивився весело, але покашлював і говорив надтріснутим голосом, і Надя все вдивлялася в нього й не розуміла, чи хворий він справді серйозно, чи їй це тільки здається.
— Сашо, дорогий мій,— сказала вона,— а ви ж хворі!
— Ні, нічого. Хворий, але не дуже...
— Ах, боже мій,— захвилювалась Надя,— чому ви не лікуєтесь, чому по бережете свого здоров'я? Дорогий мій, любий Сашо,— проговорила вона, і сльози бризнули у неї з очей, і чомусь в уяві її виросли і Андрій Андрійович, і гола дама з вазою, і все її минуле, яке здавалося тепер таким уже далеким, мов дитинство; і заплакала вона тому, що Саша вже не здавався їй таким новим, інтелігентним, інтересним, яким був торік.— Любий Сашо, ви дуже, дуже хворі. Я б не знаю що зробила, щоб ви по були таким блідим і худим. Я вам така зобов'язана! Я и не можете навіть уявити собі, скільки ви зробили для мене, мій хороший Сашо! По суті, для мене ви тепер найближча, найрідніша людина.
Вони посиділи, поговорили; і тепер, після того як Надя пробула зиму в Петербурзі, від Сані і, від його слів, від усмішки і від усієї його постаті віяло чимсь віджилим, старомодним, давно проспіваним і, можливо, вже мертвим.
— Я післязавтра на Волгу поїду,— сказав Саша,— ну, а потім на кумис. Хочу кумису попити. А зо мною їде один приятель з дружиною. Дружина надзвичайна людина; все підбиваю її, умовляю, щоб вона вчитися пішла. Хочу, щоб життя своє перевернула.
Поговоривши, поїхали на вокзал. Саша частував чаєм, яблуками; а коли поїзд рушив і він, посміхаючись, махав хусткою, то навіть по ногах його видно було, що він дуже хворий і навряд чи проживе довго.
Приїхала Надя в своє місто опівдні. Коли вона їхала з вокзалу додому, то вулиці здавалися їй дуже широкими, а будники маленькими, приплюснутыми; людей не було, і тільки стрівся німець-настройщик у рудому пальті. І всі будники наче пилом вкриті. Бабуся, зовсім уже стара, по-давньому повна й некрасива, обхопила Надю руками й довго плакала, припавши обличчям до її плеча, і не могла відірватися. Ніна Іванівна тон; дулю постаріла й змарніла, якось осунулася вся, але все ще по-давньому була затягнута, і брильянти блищали у неї на пальцях.
— Люба моя! — говорила вона, тремтячи всім тілом.— Люба моя!
Потім сиділи й мовчки плакали. Видно було, що й бабуся, і мати відчували, що минуле втрачене назавжди і безповоротно: нема вже ні становища в товаристві, ні колишньої шани, ні права запрошувати до себе в гості; так буває, коли серед легкого, безтурботного життя раптом наскочить вночі поліція, зробить трус, і господар дому, виявиться, розтратив, підробив,— і прощавай тоді навіки легке, безтурботне життя!
Надя пішла нагору і побачила ту ж постіль, ті ж вікна з білими наївними занавісками, а у вікнах той же сад, осяяний сонцем, веселий, гомінливий. Вона поторкала свій стіл, посиділа, подумала. І обідала добре, і пила чай з смачними, жирними вершками, але чогось неставало, відчувалася порожнеча в кімнатах, і стелі були низькі. Ввечері вона лягла спати, вкрилась, і чомусь було смішно лежати в цій теплій, дуже м'якій постелі.
Прийшла на хвилину Ніна Іванівна, сіла, як сідають винуваті, боязко і з оглядкою.
— Ну, як, Надю? — спитала вона, помовчавши.— Ти задоволена? Дуже задоволена?