Лука. Таки двоє. Син Науїн та Халеб29.
Друг. Ось чому! Тьху! Як може то бути, чого бачити годі? Ось яка пустош! "Для чого, — заговорили невдоволено, — вводить нас Господь у землю цю, щоб упасти в брані?" Тому, коли руки й ноги згубити, то що в нас буде? Не хочемо ми цього. Де це водиться, щоб те було, та ще й сильне, чого не бачиш?.. Дай нам повернутись у нашу стару землю. Не подобається нам той, котрий у пустош виводить... Чи чуєте ви думки цих старовірців? Ось шістсот тисяч дурнів! Уявіть собі ветхі каді, наповнені поганим квасом. Чи можна цим скотам щось умовити? На їхню гадку, годі Господу мати своє буття, коли він захоче чистий бути від усілякої видимості. Коли того нема, чого не бачать, так і Бога давно не стало? Вода суперечна! Сім'я зміїне! Серце невірне! Рада лукава! Чи не це є не сповідуватися Богові і не визнавати імені його? Не таке було в серці сім'я тих двох щасливих спадкоємців. "І дав Господь Халеву кріпость. І навіть до старості пробув у нього, [щоб] знайти йому на висоту землі. І сім’я його отримав у спадок, щоб бачили всі сини Ізраїлеві: добро ходить услід Господа30. "І всі, хто зневажає мене, не побачать його, — каже Господь. — Але раб мій Халев за те, що з ним був дух інший, і він виконував накази мої, то я введу його до того краю, куди він увійшов був, і потомство його оволодіє ним"31.
Клеопа. Тому вся сила в Бозі, а не у видимості його.
Друг. А що є ідолопоклонство, коли не те, щоб приписувати силу бовванам? Не бажаєш рук невидимих. Видно, що видимості надаєш силу і пошанування своє. Але чи довго ця твоя видимість пробуде? На що ти поклався? Що є видима плоть, коли не смерть? І на ній ти заснував серце своє та любов? Будь-яка зовнішність є річкою, що мимо тече. Чи на льоду ввітнув ти буду твою і поставив курінь свій? Будь ласка, перенеси його на тверде, перенеси його в двори Господні, увіткни на новій землі. А інакше що в тебе за радість? Який спокій? Чи не боїшся постійно, що колись лід однак розтане? Колись смертне тіло залишати потрібно. О бідахи, що шанують своє смертне тіло і які не вірять у нове! Такі-то "захвилюються і спочити не зможуть. Не будуть радіти нечестиві"32, — каже Господь Бог.
Філон. Що це є нечестивий?
Друг. Той, що шанує тління.
Філон. Як?
Друг. Так шанує, що коли забрати в нього тління, тоді гадає, що йому без нього ніяк буття свого мати неможливо. Чи не завелике це пошанування для пороху?
Філон. Здається, вельми немале, бо в такий спосіб боготворить він попіл свій, приписуючи йому свого життя дійсність.
Друг. Так тепер, гадаю, осягаєш ці слова: "Я — Господь — це ймення моє (не чуже), і іншому слави своєї не дам, ні хвали своєї божкам"33. Те, що ми назвали дійсністю, називається тут добродійністю, тобто силою і міццю, яку Бог за свою перевагу від усієї тлінності так відняв і собі присвоїв, що страшно яриться, коли хтось осмілиться її хоч трохи вділити живим істотам чи кумирам, з якими він від початку світу завжди ревнісне змагання має. Ми всі його в цьому жахливо ображаємо, завжди і скрізь.
Філон. Як?
Друг. Ось як! Увесь світ складається із двох натур, одна видима, а друга невидима. Видима зветься жива істота, а невидима — Бог. Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде. Як же йому не буде докучно, коли ми, дивлячись на переміну тлінної натури, лякаємося? А цим приписуємо її важність у пожертву, чого зробити не можна, не забравши її від Бога, котрий усю важність, і силу, і буття, і все-на-все собі тільки одному повно і без причасників присвоїв. Розжуй: коли він буття і всьому виконання, тоді як можеш те, що твоє, згубити? Що у тебе є, він усім тим є тобі. Ніщо твоє не пропаде, тому що Господь зіпсуття не знає. Одна для тебе залишається школа віри, чи, як Давид каже, навчання вічності. Потерпи в ньому трохи, поки старовірне твоє попільне серце трохи очиститься від цьогосвітних душків.
РОЗМОВА 6-ТА ПРО ТЕ САМЕ: ЗНАЙ СЕБЕ
Особи ті самі.
Друг. Земле! Земле! Почуй слово Господнє!
Філон. Не чую.
Друг. Чому?
Лука. Хто може зійти на небо, крім того, що зійшов із неба? Хто може чути слово Боже, коли не буде Бога у ньому? Світло бачать тоді, коли світло в очах є. Через стіну пролазять тоді, коли Бог вождем є. А коли сила в оці опорочена, ліпше сказати, коли сила від ока відступила і поселення свого в речовині його не має, в той час ніякої різниці між тьмою та світлом око не знаходить.
Клеопа. А чи не може Бог створити мертвого живим, а видимого невидимим? Гей! Є час і тепер воскреснути! Може іскра Божа впасти у темну прірву серця нашого й раптом освітити. Віруймо тільки, що Бог є у плоті людській. Є достеменно він у плоті видимій нашій неуречевленій в уречевленій, вічний і тлінний, один у кожному з нас і цілий у кожному. Богу плоті і плоть у Бозі, але не плоть Богом, ані Бог плоттю. Ах, зерно гірчичне! Віро! Страше й любове Божа! Зерно правди і царство його. Відчуваю, що таємно падаєш на земне серце моє, як дощ на руно. О, коли б не подзьобали тебе повітряні птахи!
Філон. Згадаймо тепер з Давидом вічні літа й повчимося в них.
Клеопа. Кому або чому повчимося?
Філон. Вічності повчимося... До кого подібна вічна людина, Господь наш у плоті?
Друг. Подібна доброму й повному пшеничному колосу. Розміркуй тепер: стебло чи з відростками? Стривай! Не те колос. Колос усе вміщає в собі. Чи остюки на колосі є самий колос? На колосі остюк, правда, і в колосі остюк, але остюк — не колос, він не є колосом. Що ж таке колос? Колос — це сама сила, в якій стебло зі своїми відростками й остюками з половою єднаються. Чи не в зерні все сховано і чи не виходить весною, перемінивши на зелену жовту й стару одежу? Чи ж бо невидима сила зерна?
Так. Воно тоді діє, коли вся зовнішність уже на ньому згнила, щоб не приписав хтось нового плодотворення мертвій та нечутливій землі, тобто гниючій зовнішності, але щоб уся слава була віддана невидимому Богові, який усе творить таємною своєю правицею, аби він сам один був головою, а все зовнішнє — п'ятою та хвостом.
Філон. Тепер мені в колосі бачиться те, чого досі не було видно.
Клеопа. Ліпше скажи, що ти в ньому тільки хвоста побачив.