— Нащо ж ти вбив її, нащо, коли так гинеш за нею? — погукнула на його Варка.
Він увесь затрусився і сльозами влився. Плакав дуже, плакав сильне, як дівча молодесеньке. Варка ізлякалась сліз тих більш усього на світі: в неї серце упало, гнів розпався увесь, острах душу пойняв. Незчуваючи сама, що робить, кинулась до дверей, защепнула двері, кинулася сльози йому втирати, вговоряє-благає не плакати…
Він усе плакав, не вгавав довго, до втоми…
Варка вже ходила, як чоловік той, що всі шляхи, всі дороги загубив, що вже нікуди йти, да й сам не шукає — годі.
Інколи нападав її якийсь гнів немочний, що розшибалася вона та плакалася необрадливо собі…
Павло ж усе становивсь пліхший. Їй було важко на його й подивитись, — бігла від його на другий кінець хати. Все те їй забулося, як колись вона його кохала, як сподівалася собі милого щастя від його, тепер вже він їй перед очима — як усього її лиха непогамованого зачіпка.
— Іди-бо, іди геть, — гукне на його. — Іди собі з очей!
Він зараз одходить собі у куток — сідає.
— Чого такий сидиш? Ой, я нещаслива! Чого ти мені лихо моє нагадуєш?
— Я не нагадую нічого, — промовить він.
— Та не словами нагадуєш, ще гірше — сам собою.
— Я не нагадую, ні, не нагадую, — одказує тихо.
— Чого такий? — причепилася одного ранку. — Люди вже й так кивають… Чи ти вже мене узявсь нароком занапастити, людям на суд подати?
Він береться за шапку. Схопила його за рукав — не пускає з хати.
— Пусти, — проситься, — вже мені на панщину йти.
— Ти скажи, скажи, за що ти мене занапастити хочеш? Який ти між челядь ідеш? Там усього приглядають, усе примічають…
Йому наче яка порада свінула світом — стрепенувся він.
— А чи не порадять мені люди? — прорік.
— Як? у чому? Що таке замислив ти? — гукала-питала.
Він міцно стенувся з її рук, зірвався, побіг улицею; вона була за їм кинулася, та заздріла, що виходять інші люди із хат, — кинулась знов назад, до свого двору, у хату, забилася в куток, як дитина з переляку, і дослухалась ізвідти: як гуде що буде?
XVIII
А люди йшли на панщину; усе більш та більш їх збиралось, збивалось укупі — і чоловіків і молодиць, парубків і дівчат, чулися молоді жарти веселі, охання голосне між молодицями, і річі поважні в чоловічій купі.
Павло надбігає.
— Люди! люди! громадо! — гукнув ще оддалік.
Усі його обступили, усі дожидають, — тихо стало, як у темнім лісі.
— Я забив свою жінку! — промовляє Павло до кожного. — Я свою жінку забив!..
— Ой, лихо! Ой, біда! — покрикнули жіночі голоси.
Чоловіки й парубки присунули до Павла ближче.
На той гомін явилися діди сиві — громада уся зібралася незабаром. Улиця упродовж людьми заступилася. Молодиць і дівчат одтиснули далі — там вони тужили і вжахались, — пручались цікаві, щоб ближче, їх знов одтискали далі. Громада стала на улиці, на середині. Павло перед нею.
— Як-то було й по-якому? — став Павла питати дід сивий, дивлячись йому в вічі своїм оком соколовим.
Непевним голосом став Павло на питання розказувати. Громада слухала. З жіночої купи викрикували раз у раз то до Бога, то до людей. Спершу думали, що згублена Варка, її оплакали: хоч і невлюбима вона була, так нелюб’я забулося — лиха доля тільки на той час вважилася; а як учули правди — Господи! який рух, та крик, та плач ізнявся! А коло самого Павла усе мовчки стояло, не поводячи й бровою.
Став він плакати дуже.
По його визнаттю, подумавши, стала громада радитись — що робити?
Павлу зв’язали руки, послали повідача до двору панського; послали людей до Павлової хати Варку забрать. Знайшли її у хаті, у кутку, стали брати — вона одбивалася, мов орлиця дика, не хотіла йти, поки сили своєї, — тоді посланці взяли її та попід руки привели, наділи залізо на неї. Посадили її ув одну хату, Павла у другу. Він усе плакав; де вже тії у його й сльози бралися. Хто до його заглядав у двері, хто промовляв до його, він до того руки простягав, наче поради прохав. Що питали, на все одмовляв з покорою.
Вона ж, очей не піднімаючи, сиділа, слова не одказуючи на питання, сиділа як кам’яна; а то разом стрепне залізом, залізо забряжчить на їй — рвонеться як навіжена, та й знов обмертвіє, наче замре на смертну годину.
Тим часом повідачі управителю розповідали. Не йняв віри управитель, сам на село пішов; бачив Павла і чув од його сам усе. Казав убійника стерегти, сам тоді до пана — оповідав панові.
Клопіт зчинився такий, що Господи! Усяко розважували, міркувалися, дивували. Ніхто у той день на панщину й не брався, а тягнулись до двору панського — що буде?
Дворак верхи кудись скочив і повернувся незабаром, а за їм у тропі лікар прибіг: жив тут недалеко у пана одного він порічно. Управитель його стрів на рундуці, підвів до покоїв.
Через малу годину вийшов знов лікар той з управителем, та й на село пішли. Люди за їми купами вироювалися, — дарма тоді гукав управитель, щоб на панщину йшли: ніхто не слухав, — усі таки за їми ринули.
От привів управитель лікаря того до Павла, і став лікар Павла опитувати: літ йому скільки? чи добре йому спиться? чи не находять на його страхи?
— Мені, — каже, — мені літ двадцять і вісім. Сну не маю.
— А страхи, находять страхи на тебе?
— Нащо таке мене питаєте? — промовив йому Павло, плачучи.
А люди не потовпляться — аж у дверях слухають, дивляться.
— А що, Мирон Іванович? — говорить тоді голосно управитель.
— Не повно ума, не при тямі, — одказує йому той.
— Ге! чуєте ви усі? — гукає управитель на людей.
Ропчучий гомін загучав; скрики почулися.
— Тихо! — гукне знов управитель, — слово до громади!
Стало тихо.
— Цей Павло ума рішився: от сам на себе і зводить лихо — чуєте?
— Чуємо кривду! Неправда! неправда! шкода морочити! — одгукнули йому.
— Що? Говорю: не при тямі він; бо хто такий дурний буде, щоб сам на себе визнавав таке?
— Ти розумний чоловік! — вирвався з купи чийсь молодий голос, як у дзвін.
Управитель став дибки, тільки не зміг пізнати того, хто до його озвався, похвалив.
— Отже, треба його глядіти поки що, а я панові йду обвістити причину. Ходімте, Мирон Іванович!
Мирон Іванович до дверей, та й назад. Люди стіною перед ним стояли. Управитель, поглядаючи скоса, усе бачив та й каже: