— Вишневий лікер,— сказала Рене, повернувшись із кухні.
У лівій руці вона тримала пляшку, а під пахвою правої — велику миску з картоплею та лушпинням.
— Добрий? — спитав я.
Рене тільки прицмокнула губами.
— Найвищої якості, мій любий. Просто чудовий!
— Налий, будь ласка.
Вона поставила пляшку на стойку, миску — на невеличку табуретку біля стойки і, діставши з шафи два неглибокі келишки, наповнила їх червоною рідиною.
— На здоров'я, Рене!
— На здоров'я, хлопче!
— Ну, розповідай, що нового.
— Ох,— зітхнула вона, заходившись спритно чистити картоплю,— немає нічого нового. Знову кілька відвідувачів утекли, не заплативши за розбиті келихи. Наша Жаклін знову чекає дитини й не знає від кого. Дощі йшли, сонце світило, я постаріла й збираюся звідси виїхати.
— Ти збираєшся виїхати, Рене?
— Так,— спокійно сказала вона. — Мені тут уже набридло. Солдати тепер отримують зовсім мало грошей, стають усе нахабніші, спиртне дорожчає, а якість його гіршає... На здоров'я, хлопче!
— На здоров'я, Рене!
Цей вогненно-червоний лікер був таки чудовий; ми випили ще по келишку, і я відразу налив знову.
— На здоров'я!
— На здоров'я!
Нарешті Рене кинула останню обчищену картоплину в каструлю, наполовину заповнену водою, і промовила:
— На сьогодні досить. Піду помию руки, а то пахнуть картоплею. Тобі не здається, що картопляне лушпиння має гидкий запах?
— Ні, не здається,— відповів я.
— Ти славний хлопець,— сказала Рене й пішла на кухню.
Лікер був просто прекрасний. Солодкий вогненний напій із вишень розтікався по жилах, і я забув про цю брудну війну.
— Так я подобаюсь тобі більше, га?
Рене щойно перевдяглась і тепер стояла у дверях. На ній була жовтувата блузка, помиті руки приємно пахли милом.
— На здоров'я! — сказав я.
— На здоров'я! — відповіла вона.
— Ти справді їдеш, це серйозно?
— Так, цілком серйозно,— мовила вона.
— На здоров'я,— сказав я і знов наповнив келишки.
— Ні, дозволь мені випити лимонаду, так рано я багато спиртного не п'ю.
— Гаразд, але розкажи, що сталося.
— Я так більше не можу,— зітхнула Рене й подивилася на мене; в її очах, в її затуманених опухлих очах я помітив страх. — Розумієш, хлопче, я так більше не можу. Ця тиша зводить мене з розуму. Ось послухай!
Вона так міцно схопила мене за руку, що я аж злякавсь і справді прислухався. Дивне відчуття охопило мене: я нічого не чув, але на душі в мене було якось неспокійно, щось невимовне витало в повітрі, щось схоже на клекіт — то шуміла тиша.
— Чуєш? — мовила Рене, і в її голосі пролунав якийсь тріумф. — Наче купа лайна.
— Купа лайна? — перепитав я. — На здоров'я!
— Так,— сказала вона й відпила ковток лимонаду. — Цей шум — наче купа лайна. Адже ти знаєш, я з того глухого села, що біля Дьєппа. Коли я, бувало, лежала ввечері в ліжку, то чула це дуже добре: було тихо й усе-таки якось неспокійно. Але потім я зрозуміла, що це ворушиться купа лайна — отой невиразний хрускіт і клекіт, оте човгання й чавкання... Хоч люди й гадають, що це шумить тиша, але насправді це ворушиться лайно, воно ворушиться завжди, і звук той самий. Ось послухай!
Вона знову міцно схопила мене за руку й знову проникливо, благально подивилася на мене затуманеними опухлими очима.
Але я налив собі, сказав: "Так",— і хоч зрозумів її правильно й сам виразно чув той дивний, наче аж безглуздий шум розбурханої тиші, мені не було страшно, як їй, я почував себе в безпеці, незважаючи на цей брудний закуток, на цю брудну війну, на зневірену господиню шинку, з якою об одинадцятій ранку я пив вишневий лікер.
— Тихо,— мовила вона,— ось послухай.
Десь далеко лунав розмірений, одноманітний спів роти, що поверталася до села.
Але Рене сиділа, затиснувши собі долонями вуха.
— Ні, це просто жахливо! — сказала вона. — Щоранку в той самий час — оцей гнітючий спів... Я збожеволію!
— На здоров'я! — засміявсь я і знову наповнив келишок. — Ти все-таки послухай.
— Ні! — скрикнула вона. — Я тому і іду, що це нестерпно!
Рене все ще затуляла собі вуха, а я поглядав на неї, всміхався і пив собі лікер, прислухаючись до співу, що все ближчав й уже справді загрозливо лунав серед сільської тиші. Вже було виразно чути гупання солдатських чобіт, лайку унтер-офіцерів у паузах і вигуки обер-лейтенанта, який знов і знов невтомно закликав: "Пісню! Пісню!"
— Я більше не можу! — знесилено прошепотіла Рене. Затискаючи долонями вуха, вона вже майже ридала. — Це просто нестерпно — стирчати отак у купі лайна і слухати, як вони співають...
Цього разу, коли вони проходили ряд за рядом повз вікно, я дивився на них сам. Голодні, стомлені, похмурі, на кожному обличчі вираз майже фанатичної озлобленості, в глибині очей — страх...
— Облиш,— сказав я Рене, віднімаючи її руки від вух, коли солдати пройшли і їхній спів замовк. — Не роби дурниць.
— Ні,— вперто мовила вона,— це не дурниці. Я поїду звідси й відкрию десь кінотеатр — може, в Дьєппі чи в Аббевілі.
— А що буде з нами? Ти про нас подумала?
— Сюди приїде моя племінниця,— сказала Рене, поглянувши на мене. — Симпатична молоденька дівчина. У неї діло піде на лад. Я вирішила віддати шинок їй.
— Коли? — спитав я.
— Завтра.
— Уже завтра? — злякано перепитав я.
— Не бійся,— засміялась Рене,— вона молода й гарненька. Ось поглянь!
Тоді дістала з шухлядки фотографію, але дівчина на ній була зовсім не симпатична. Молода, вродлива — це правда. Але вона була холодна й мала такий самий патріотичний рот, як у чоловіка на фотографії над стойкою...
— На здоров'я,— сумно промовив я. — Виходить, уже завтра.
— На здоров'я,— сказала Рене, наливаючи лікеру й собі.
Пляшка спорожніла, і мені здавалося, наче я хитаюсь на стільці біля стойки, мов корабель у відкритому морі. Проте голова в мене була ясна.
— Рахунок, будь ласка,— попросив я.
— Триста марок,— сказала вона.
Та коли я дістав гроші, Рене раптом похитала головою і промовила:
— Ні, облиш. Ти, мабуть, єдиний, хто мені в житті бодай трохи подобався. Якщо хочеш, пропий їх завтра в моєї племінниці.
— До побачення,— сказав я, і Рене кивнула головою мені у відповідь.
Вже виходячи, я побачив, як вона споліскує в нікельованій мисці келишки, й подумав, що в племінниці, мабуть, навряд чи такі самі гарні, маленькі й міцні руки, адже руки — це все одно що рот, і буде просто жахливо, коли й руки в неї патріотичні...