— А от же ж є шкідливі, неморальні, заказані теорії! — скажете, може. — Які такі? — питаю вас. — Вкажіть хоч одну, я жадної "заказаної" теорії не знаю. Знаю більше або менше основні, такі, що більше або менше відповідають фактам і пояснюють їх, і більше ніяких. Шкідливі, неморальні теорії! Се,— простіть за слово,— се ті самі "безсердечні ідеали", про котрі співав колись п. Масляк у "Зеркалі". Що може бути неморального, наприклад, в теорії Дарвіна, або в теорії Ньютона, або Коперніка, або хоч би і в теорії Маркса про історичний розвій капіталізму, або в теоріях неомальтузіанців про занадто швидке розмножування людського роду? Що тут страшного або неморального? Беріть факти, на котрі вказують ті мислителі, придивіться їм добре, оцініть, чи мають вони таку силу, яку їм приписують ті мислителі, порівняйте, зведіть докупи, пошукайте нових, а опісля й судіть. І тоді ваш суд зовсім не буде говорити про моральність, ані про страховища, а скаже попросту: ся теорія вповні вірна, а ся не докладна, а ся зовсім фантастична й безпідставна — та й по всьому.
— Е,— скажете ви,— якби-то на таких теоріях і кінчилося, то іде б нічого. Коли ж бо ті панове мислителі захапують і душу —й серце, натякають і вказують чоловікові: от так треба робити, так треба жити, туди треба йти!
І добре. Так і треба. Тільки все-таки не забуваймо, що їх теорії, їх думки, їх вказівки — не більше, як ради. Вони збуджують нашу власну думку, нашу власну совість, нашу власну волю, але все-таки, поки ми від того розбудженого стану перейдемо до діла, розважимо попереду добре, що се за діло, чи слід нам його робити і як Ми його зробимо? Нехай би тут перед нами стояв який новий Катон і говорив, і доказував нам щодня: Carthaginem esse delendam*,— так що з того? Чи Карфаген через се пропаде? Чи ми на його голе слово кинемось до діла з голими руками? Ні, коли у нас розум не виплив, то ми попросимо його поперед усього: будь ласкав, Катоне, докажи нам, що справді так конче треба зруйнувати Карфаген і чому якраз тепер його треба зруйнувати? — а коли він ясно й очевидно викаже нам конечність такої роботи, то тоді ми оглянемося по своїй хаті, чи є у нас для такої роботи лаштунок, і сила, і способи. Адже ж люди не індики, а слово не червона хустка, щоб, скоро їм скажеш: Carthaginem esse delendam! — тут би й кидалися та рвали все на штуки. Он в 1848 році, коли у нас на хвилю блисла була свобода печаті і кождий міг друкувати, що йому подобалось,— які криваві ради і пропозиції виписувалися тоді на поодиноких людей! Наведу тільки один прикладець. Був тоді при шпиталі св. Лазаря у Львові якийсь економічний офіціаліст, Авдиковський. В номері 12 часописі "Kurjer Lwowski czyli Nowiny"*, видаваної Розуміловським, читаємо про нього ось який вірш:
Muzo, chciej mi grać, by wyrodną nać
bukiem z góry prać,
Tysiąc kolek dać, włosy ze łba rwać
i za miasto gnać.
Lecz to mało tak, bo na zemsty znak
zetrzeć go na mak,
Potem ubrać, w frak, ręce związać wspak,
fiu, i wprost na hak!
Był to wielki cap, jeszcze większy gap,
a największy drab;
Więc go, bracie, grab, choć za kołnierz złap
i uwędź na schab!
Albo by go struć, trzeba go nam szczuć,
choć by krwią miał pluć,
Tak jak szydłem kłuć, tak jak żywcem zżuć,
i bebechy pruć.* i t. д.
Навів я тут сей вірш не як взір поетичної красоти, ані як приклад справедливого і гуманного відношення до політичних противників, а тілько як різкий показ на те, що газетярське слово, навіть у безумних своїх скоках (як повищий), все-таки ще не таке страшне, як страшним буває, напр[иклад], перший-ліпший ліцитаційний едикт або маніфест із виповідом війни. Бо і що ж сталося після повищого, справді канібальського, вірша? Чи подумав хто справді терти Авдиковського на мак, а потім одягти в фрак, троїти, жувати живого, колоти шилом і випорювати з нього нутро? Нічогісінько подібного не сталося. Люди посміялися з безумних віршів і їх автора, а Авдиковському хіба, може, який уличник глупим словом докучив.
Певна річ — і того ми не заперечимо,— що, накидаючися на особи, беручи на себе роль судді, шпіона, обвинителя й ката в одній особі, газетяр може наробити багато лиха. Та тільки тут хоронять кождого з нас закони від друкованого розбою так само, як і від усякого іншого, а навіть далеко більше. Але доки публіцист є публіцистом, письменником, учителем, а не розбійником, не ошуканцем і деморалізатором, доти має повне право на те, щоб публіка без упередження, спокійно і тверезо розважала його думки, коли вони видаються їй цікавими й важними. Лякатися слів і задля них відкидати річ,— лякатися обговорювання певних думок і питань для того, що ті питання десь колись когось довели або можуть довести до дражливих консеквенцій, се значить — вовка боявшися, в ліс не йти. Обговорюймо всяку річ явно і одверто,— "только бы без ругательства и образы маестату королевского", як писав у Гадяцькому договорі Немирич, і без образи ще вищого маєстату — людської гідності, додамо ми. Вискажім щиро, що в кого на думці, всі маючи на увазі одно — добро загальне без нічиєї кривди, толкуймо, доказуймо, критикуймо і контролюймо себе взаємно, а ціль наша, ціль публіцистична буде осягнена. Але рівночасно осягнено буде далеко більше, бо така щира обміна думок, доказів, критик і поправок — се й є наукове життя інтелігенції, се й є та кузня, в котрій виковуються добрі, великі і тривкі громадські діла.
_______________
* Жити і давати жити (нім.).— Ред.
* "Хлібороб" (польськ.).— Ред.
* "Газета гуральників і шинкарів" (польськ.).— Ред.
* Людина людині вовк (лат.).— Ред.
* Карфаген слід знищити (лат.).— Ред.
* "Кур’єр львівський або Новини" (польськ.).— Ред.
* Музо, заграй мені, щоб цього виродка
палицею згори прати,
Тисячу кольок дати, волосся з голови рвати
і за місто гнати.
Але це замало так, бо на помсти знак
треба його стерти на мак.
Потім убрати в фрак, руки зв’язати позаду,
ф’ю — і просто на гак!