— Та цей Ломицький, мамо, зовсім не з таківських,— він не дуже любить бали і, здається, й танцює тільки кадриль, та й годі! — сказала Маруся.
— Ногами, може, й танцює тільки кадриль, а думкою, певно, чеше канкан. Усі молоді такі, всі вони вітрогони, легкодумні; в їх вся натура ще клекотить, як окріп в казані. Ти, лишень, їм не дуже йми віри: я їх добре знаю,— сказала мати і якось хитро зирнула на дочку.— От хоч би й цей твій гість: двічі приходить в мій дім з візитом ввечері, убраний в якийсь куций піджак, а не в фрак,— трохи не в халаті та в шкарбанах…
— Але ж ви, мамо, не старомодна людина, певно, на це не дуже вважаєте!
— Воно бач так! Я на це не вважаю, мені про це байдуже, але він повинен вважати, він повинен! Все ж таки він знає, що я не міщанка якась там, а херсонська дідичка, справдішня пані, з панського дому, мала землі, мала панщанних. Він все-таки повинен знати шану й честь. А мені? мені все байдуже!
Дочка тільки плечима здвигнула.
"Чи не має мама для мене на приміті когось вже іншого, надісь вже підтоптаного: багатиря або високого урядника",— подумала Маруся й замовкла, бо примітила роздражнений тон в розмові матері.
— От компанію твоїх молодих товаришок я люблю. Ці мені приємні! Зійдуться до тебе, любенько й по щирості балакають, читають сучасні книжки, говорять про сучасні ідеї. Це мені до мислі, бо я сама людина з свіжою тямою в голові, з молодими свіжими думками. А ті молоді паничі… Ет! Бодай не казати.
Марта Кирилівна тільки рукою махнула і встала.
— До вечора ще далеко, ти б лучче прочитала мені трохи Спенсера. Чогось я ніби ліпше розумію, як ти мені читаєш,— сказала мати і вийшла в гостинну.
Маруся вийшла й собі слідком за матір'ю, сіла на канапі і почала читати, а часом і витовкмачувати деякі незрозумілі для матері місця. Але мати зовсім не слухала: вона дивилась на стелю і позіхала, злегка придержуючи губи, щоб дочка не примітила Спенсер був для старої новою модою.
IIІ
Ломицький вбрався і був напоготові йти на чай до Марусі.
"Мабуть, не бреше Христина,— щось є! Може, й справді Марусина мати — чудна чи трохи прицуцувата. Двічі був я в Марусі, двічі бачив слід її матері в гостинній, а стара неначе все втікає од мене. А забіжу я до Христини та поговорю!"
Ломицький увійшов в гостинну Бородавкіна. В гостинній нікого не було. З одчинених дверей з кімнати обізвалась Христина.
— То ви, Дем'яне Антоновичу? — гукнула Христина в своєї кімнати.
— Я! — обізвався Ломицький.
— Правда, маєте до мене діло? А я й знаю яке! Йдіть сюди в мою кімнату, бо будемо говорити секрети — потай од усіх,— гукнула Христина.
Ломицький увійшов в Христинину кімнату. В Христининій кімнаті неначе жив якийсь нетяга-бурлака в спідниці. Усе було розкидане, усе лежало не на своєму місці. На столі валялись книжки, голки, заполоч; на ліжку валялась сукня, оксамитове пальто, усе в пуху та в пір'ї; вишивані прегарні рушники висіли на ліжку, валялись на подушках; кругом Христини на килимі валялись обрізки полотна, якісь шматочки, клаптики матерії, висмикані нитки з канви. Христина ніби сиділа в якомусь кублі, наче нечепурна квочка в гнізді в обичайці.
— Сідайте на розказуйте! Як же вас привітала стара Каралаєва? — спитала Христина.
— Хто його знає й як?
— Чи не розібрали й досі, чи що? Це можна було зразу бачити. Ой ви! Кваша ви, джумига, а не панич! Додала б ще щось, та… піч у хаті слухає…
— Та я її й досі не бачив,— обізвався Ломицький.
— Не виходить? — крикнула Христина.
— Не вийшла, і я її й досі не бачив в її господі.— сказав Ломицький.
— Погано. Молоду ви дійсно впіймали, а стару трудно впіймати. Впіймайте й цю репу — і будете козак! докажіть слави! — сказала Христина.
І Ломицький розказав Христині про свої візити і про свої здогади, що стара Каралаєва просто-таки втікає з гостинної, одникує од його, як він заходить до Марусі, а не до неї.
— Ця баба з ганжою, як-от бувають з ганжою коні або корови… Я ж вам казала! В неї все приличковане, і вона сама личкована.
— Еге, ви йдете попід вікнами дому, як заходите до Марусі? — спитала Христина.
— Авжеж попід вікнами, бо так випадає,— сказав Ломицький.
— То-то й ба! А як іще раз йтимете, то не йдіть попід вікнами, та закрадьтесь тихенько в хвіртку, щоб і собака не гавкнула, та в прихожу, та шусь в гостинну! Тоді, може, і впіймаєте стару птаху в гніздищі та, може, якось і поєднаєтесь з нею. Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі,— сказала Христина.
— Може, й ваша правда,— обізвався Ломицький.
— Не "може, правда", а зовсім-таки щира правда! — гукнула Христина.— Хитрий ви, з біса, та не зовсім: незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам'ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив'яним носом.
— Вже й ви наговорите! — обізвався Ломицький.
— А що? образився, що його прийдішня теща — птаха з полив'яним носом? Поживете — побачите і згадаєте Христину Степанівну.
— Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!
— От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!
І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.
— Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!
— От тепер ви гарні! Так і йдіть з візитом до Каралаєвої! Але невже ви оце ходили до Марти Кирилівни в оцьому куценькому піджаку? — спитала Христина.
— Атож! А хіба що? — спитав Ломицький.— Молода Каралаєва сказала мені, щоб я заходив до неї запросто на чай ввечері.
— То молода, а то стара! Не забувайте і про стару. І перший візит робили ви в цьому куцому убранні? — спитала Христина.
— Ні, перший візит я робив в чорному сюртуці.
— Гм… Пам'ятайте-бо таки, що в Каралаєвій в нутрі сидить дві бабі: одна ліберально-модна, а друга старомодна консерваторка. Ви в куцому піджаці зробили візит Каралаєвій новомодній, а тепер робіть візит Каралаєвій старомодній в фраку, в білім галстуці і доконче вранці. Цей візит буде для вас безпечніший. Може, тоді вона й сподобить вас, що вийде до вас.