Маруся вже насторочилась виходити до гостя, але почувала, що од тих чваньковитих і брехливих материних слів дуже почервоніла. Вона глянула в дзеркало: щоки аж пашіли од сорому. Підождавши трохи, поки прохололи щоки, Маруся вийшла в гостинну.
Ломицький встав з крісла і проворненько, по-джентльменському, навіть трохи по-офіцерському прискочив до Марусі і цокнув закаблуками. Маруся широко витріщила на його очі. Фрак, циліндр в руці, ясно-жовті рукавички, джентльменська, зовсім не демократична, манера Ломицького, потім підслухана брехня й чваньковитість матері, і веселий регіт, блиск її очей — все це неначе туманом повило її очі. Світ сонця лився через двоє вікон і заливав різким блиском гостинну. І при тому ясному південному світі Маруся ще ніби виразніше примічала якусь хибу, котрою ніби сповнилась уся гостинна і одбивалась на виду в матері і навіть в тихих карих очах в Ломицького. Щирій, правдивій дівчині стало чогось ніяково, навіть соромно.
— Що це ви з таким парадом до нас? — вихопилось слово в Марусі проти її волі, якось несамохіть.
Ломицький спустив очі і стояв мовчки. Він і сам не знав, що на те одповідати.
— Я бував у вас у будень, а тепер неділя, ще й свято…— насилу спромігся він знайти сяку-таку одмовку.
— Ха-ха-ха! — зареготалась Марта Кирилівна.— Ви, як я бачу, людина старого стилю, хоч на літа й молоді. В вас, бачу, є ще й якісь будні й свята. Сказати правду, ви мене трохи налякали своїм парадом. Ми не стародавні аристократки, а люди нового часу. Ви, будьте ласкаві, заходьте до нас в простішому убранні; мене оцей фрак та циліндр просто-таки лякає: я людина сучасна і показного параду не люблю, навіть його зневажаю.
Маруся широко розкрила очі на свою маму. Вчора мати нарікала, що Ломицький прийшов в гості до їх в піджаку, неначе до міщан, а сьогодні співає зовсім в інший тон і трохи не лає Ломицького за той фрак. Вона знов почервоніла.
"Що це за знак, що сьогодні на маму напала якась пропасниця фальші?" — подумала молода дівчина.
Марта Кирилівна несподівано зітхнула дуже вже демократично і навіть рота не затулила рукою. А не затулила вона рота, мабуть, тим, що в неї зуби були білі й дрібненькі.
— Отже я не зовсім виспалась цієї ночі,— сказала вона до Ломицького.
— Може, вчора в вас були гості? — спитав Ломицький.
— Ні, ми самі вчора ввечері були в гостях. А там зібралась компанія, зовсім мені не до смаку,— сказала Марта Кирилівна.
"Цікаво знати, який то в вас смак до людей",— подумав Ломицький.
— В нас в гостях звичайно усе грають в карти, а ви, мабуть, не любите карт? Еге? — обізвавсь Ломицький.
— Не люблю тих карт, хоч і сама поневолі часом мушу грати, як часом присилують та наможуться господар або господиня,— сказала Марта Кирилівна.— Та там і в карти грало не багато гостей, але, знаєте, зібралась компанія стареча, усе лисі діди та баби. А в їх розмова була усе стареча, дуже вже пісна, буцім пилипівчана або петрівчана. Я більше люблю компанію молоду; та й те мені до вподоби молоде товариство не тоді, коли воно танцює та співає,— я більше люблю ті змагання молодих людей про вищі питання, усякі загальні світові сучасні питання; слухала б та балакала цілий вечір. Отака розмова припадає мені до смаку,— в цьому в мене з Марусею один погляд.
Ломицького трохи стривожив цей смак в Марти Кирилівни і самої Марусі.
— Часом до нас посходяться Марусині товаришки, то в їх усе змагання та розмови та знов змагання про нові…
— Про нові ідеї,— додала Маруся, неначе підказала.
— Про нові ідеї, а найбільше, знаєте, про нові…— тягла далі Марта Кирилівна і неначе запикувалась, буцім-бито соромилась говорити далі, щоб не видати секрету.
— Про нові принципи,— знов неначе підказала Маруся.
— Про нові… про нові новомодні науки, нову віру,— тягла далі Марта Кирилівна.
Ломицький зовсім стурбувався, почувши про ті нові принципи та ще й про якусь нову віру в такому затишному закутку. "Оце, гадав собі сховатись од тих ідей в цьому затишку, а тут тобі на: якась нова віра!" — подумав він.
"Отже збрехала святителька Христина! В цій Каралаєвій зовсім сидить не дві бабі, а одна; і ця одна — суцільна, а не штукована — визначається ясно і виразно: баба ліберальна. От тобі й на! Коли б часом і дочка не була така дуже вже ліберальна… а то…" — подумав Ломицький.
— Ви, мамо, вже геть-то піднімаєте нас на високий п'єдестал. Ми стоїмо зовсім-таки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люди, і пиндючитись нам зовсім-таки не личить,— обізвалась Маруся.
В Ломицького трохи одійшло од серця. Йому зовсім не бажалось, щоб його жінка стояла на високому підніжку та ще, борони боже, і його тягла на той підніжок па показ людям.
"Ох, краще було б жити так, щоб тебе ніхто не знав не відав, щоб про тебе ніхто навіть не чув, що ти й на світі животієш; щоб ніхто не знав, які думки ворушаться в твоїй голові і як вони ворушаться",— подумав Ломицький.
— Ми, здається, земляки? на одному степу зросли? в чумацьких краях? — несподівано спитала в Ломицького Марта Кирилівна українською мовою.
— Земляки. Я родом з-за Дніпра, з Херсонщини,— сказав Ломицький і знов почутив, що його душа трошки ніби збентежилась.
— Я люблю свою мову, а ще більше люблю наші українські пісні. А ви? — спитала Марта Кирилівна якось одрубчасто.
"Випитує… здається, випитує… Щось є! Ліберальничає й випитує… Може, вона потайна жандармка. Дідько її вгадає! Щось воно трохи чудне. Спитала навіщось про це діло і так несподівано, неначе з тину вирвалась",— подумав Ломицький.
— Чом же…— сказав Ломицький так, що його одповідь можна було погнути трохи сюди, трохи туди.
— Одначе ми годуємо гостя речами, а не калачами,— сказала Маруся.
— Час кофе пити. Біжи, серце Марусю, та принеси нам кофе,— сказала Марта Кирилівна, і її голос став різкіший, приказуючий.
Маруся принесла кофе. Марта Кирилівна почухала чоло дротиком і поклала панчоху на столі.
— Присовуйтесь ближче до нас,— сказала Марта Кирилівна і показала рукою на порожнє місце перед столом.
Ломицький сів коло стола. Маруся поставила перед ним стакан кофе, а сама сіла на софі попліч з матір’ю. Ломицькому здавалось кофе таке смачне, якого він ізроду не пив. Проти його на канапі сиділа Маруся. Проти своєї червоновидої матері вона здавалась пишною, делікатною трояндою або білою лілеєю. Ще ніколи її матове лице не здавалось йому таким делікатним, ще ніколи її чималі подовжасті очі не світились таким тихим, ясним рівним світом: вона була рада, що її мати посиділа, привітно побалакала і ласкаво обійшлась з Ломицьким, була весела і навіть реготалась.