— Вже панич встали і убралися, — сказала вона й не питана. — Я зараз, прошу паннунці, я зараз.
І вона взяла мидницю і вийшла.
— Добрий день, пане Борисе! — сказала пані, входячи до покою. Борис поклонився.
— Добрий день, пані!
— А що, як вам спалося?
— Добре, дякую пані.
— Ну, а що снилося на новім місці?
— Нічого. Я як твердо сплю, то нічого мені не сниться, а вліті звичайно через день стараюсь тілько натомитися, щоб вночі твердо спати.
— Отсе добре! Се й моє правило, — сказала пані. — Ну, але тверде спання — се тож свого роду робота і добрий апетит по собі лишає. Прошу до снідання.
І вийшла наперед, а Борис за нею. Снідання було вже заставлене зараз в сусіднім покою, з котрого скляні двері виходили на ганок. На столику, накритім білим обрусом, стояли дві склянки кави і свіжі булки.
— Сідайте, пане, сідайте ось ту на канапу,— сказала пані; сама сіла напротив нього на кріслі і принялась розділювати булки.
— А пан татко не з нами? — спитав Борис.
— О ні, татко п’є каву в ліжку, але аж пізніше, як збудиться. Старий чоловік, бачите, вночі не може спати, а над ранок як засне, то вже ми й не будимо його. А ми обоє молодші, так ми й разом собі поснідаємо.
Затим замовкла, немов надумувалась чогось. Борис мовчки пив каву.
— Ну що, підемо пройтися троха, на свіжий воздух,— сказала пані Міхонська по сніданні. — Ходіть, я вам покажу наше обійстя, наше господарство, нашу околицю, потік, все. Ходім!
— Що ж, я готов, — сказав Борис.
— Ну, то заждіть хвилечку, я зараз також буду готова!
І вибігла на пальцях через батькову спальню. Борис ходив по покою, далі вийшов на ганок. Перед ним усміхалося небо, безсмертною чистою красою блищала природа, але душа його замкнута була для тої краси, мутні очі не пропускали до нутра яркого проміння. Він думав все об однім, думав о вчорашнім, о Густі і о її поступку. Роями снували думи в його голові, туга здавлювала груди, — він чув, що мусить чимось облегшити серце, що не видержить так дальше. Хоч одного промінчика надії бажалось йому, так як бажає хоч одної стебелинки той, під котрим раптом земля заломалася і котрий з ясного пахучого травника нараз провалився в темну грузьку баюру. Сердечне чуття додавало сили думкам; нараз він пригадав собі, що лишив у Тоня якусь книжку. За ту книжку він і вчепився цілою душею, — вона мала бути тою стебелинкою, що повинна не дати йому потонути. Не надумуючись довго, він добув з свого пакунка лист паперу, папір і чорнило, сів і почав писати лист.
Тихо одчинились двері, і ввійшла пані Міхонська. Вона цікаво, зависливо якось глянула на папір, по котрім писав Борис, але зараз же лице її випогодилось.
— Ви пишете? — сказала вона. — отсе добре. Я хотіла вас перепросити. Татко прокинулись, і я мушу ще хвильку побути коло них, поки поснідають. Аж тоді підемо. То ви собі пишіть тим часом.
Борис мовчки поклонився, сів і писав дальше. Лице його під час писання то кров’ю наливалось, то блідло, рука дрижала так, що він час від часу переставав писати і старався вспокоїтись. Скінчив і написане ще раз перебіг очима.
"Шановна пані!
"Простіть, що пишу до Вас. Ніколи б я на се не осмілився, якби не конечність, — вияснити одне темне для мене діло. Ви сказали мені, що Тоньо відкрив Вашій матері наші обопільні відносини, а Тоньо сказав мені, що він о них і не знав нічого. Занадто я люблю Вас, щоб мав бажати Вам одної такої хвилі, як була та, в котрій я дізнався, що Ви передо мною сказали неправду. Яка могла бути ціль сього? І яка могла бути правда, котру Ви вважали потрібним закрити такою заслоною? Отсі питання мучать мене. Правда, Ви сказали мені виразно, що моєю бути не можете, а надто ще я переступив Вашу виразну волю і поїхав сюди. Але ж, дорога пані, зважте, що вчинив я се з болю серця і наполовину з мусу. Скажіть слово, одне словечко, і я покину сей ненависний дім і прилину до Вас. Тілько не відбирайте мені всякої надії, бо тим убиваєте мене. Відповідьте мені, виясніть все, о що прошу, вкажіть дорогу, котрою можу дійти до посідання Вашої руки, а я готов все, все віддати, щоб тілько Вас здобути".
Прочитавши, зложив Борис сей листок, вложив в маленьку конверту і написав на ній "Для панни Густі". Затим сів і написав друге письмо.
"Дорогий Тоню!
Через Твої руки пересилаю листок, котрий будь ласкав доручити своїй сестрі. Ти знаєш, які наші відносини, то й порозумієш, коли я скажу Тобі, що в тім листочку — ціле моє життя, не стілько, може, фізичне, скілько моральне. Будь ласкав, зараз доручи їй се письмо і проси, щоб відповіла мені. Для знаку, що письмо дійшло до Твоїх рук, будь ласкав на всякий случай передати мені через післанця книжку, котру я у Тебе забув. Цілую тя і поздоровляю щиро — Борис".
Ледве зложив сі листки і запакував в одну, більшу конверту, коли ввійшла пані Міхонська.
— Ну, що, готові ви?
— Готов.
— Що се ви змерзли, що так дрожите?
— Я? Ні. Хіба ж я дрожу! — змішавшись, сказав Борис. Пані лукаво всміхнулася.
— Що се ви, лист якийсь написали?
— А так, лист. Бачите, я забув у Тоня Трацького свою книжку, то хотів би, щоб він мені прислав її. Чи ту до пошти далеко?
— До пошти? Дві милі. Але що вам то поможе, — адже до Н. пошта не йде. До Н. ближче, як до пошти. Коли вам конче треба, то я можу й зараз післати візника верхи до Н.
— О, пані такі ласкаві для мене. Боюсь, щоб не надужив вашої доброти.
— О, о, о! — з комічним зачудуванням сказала пані.— А се відколи ви почали боятися? Ну, ну, адресуйте лист, я зараз скажу візникові, щоб був готов. За годину назад ту буде!
Вийшла. Борис запечатав і заадресував письмо, коли се пані ввійшла з візником, котрий, очевидно, тільки що встав від обіду, пригнавши коні додому з лісу.
— Ти, Миколо, знаєш Н-ського панича наймолодшого, того чорнявого? — запитав його Борис.
— Знаю, прошу пана. Панич Тоньо називається.
— Так, так. То будь же такий добрий, возьми се письмо, а не згуби, ї віддаси йому.
— Добре, прошу пана.
— Він тобі дасть для мене книжку, то привезеш.
— А більш нічого?
— Або я знаю? Може й письмо яке напише.
— Добре, прошу пана.
Борис дав йому письмо.
— Дай сюди, — сказала пані Міхонська, бистрим нервним рухом вихапуючи письмо з Миколових рук, — бач, уже поплямив. Я тобі звину в папір і в шматину, візьмеш в ремінь, то не згубиш!