— Не можна, мамо! треба вчити дітей дві зими, щоб вивчити їх гаразд. Я хочу вивчити сина, щоб він здав екзамен на полегкість в військовій службі. Здасть екзамен — менше прийдеться служити в москалях.
На масниці забігла до Соломії Настя, а за нею слідком прийшов і Денис. Вони забігли, щоб запросити до себе в гості Соломію та Романа. Роман в той час вчив дітей в своїй кімнаті.
— Хочеться мені вбратись в намисто, а намисто в скрині в Романовій кімнаті, їй-богу, вже боюся й доступитись до Романа, боюся йти в ту кімнату. Коли б ви, мамо, пішли та вийняли з скрині намисто. Може, він не буде на вас гримати, як на мене, — говорила до баби Зіньки Coломія.
— Не хочу я йти, не хочу перебаранчати йому. Вчення — спасенне діло, — обізвалась мати.
Соломії чогось заманулось того намиста, вона вже й сама не пам'ятала, коли вбиралась в намисто. Романова неприхильність до неї одібрала в неї охоту прибиратись та чепуритись.
— Ат! за всі голови! Про мене, нехай сердиться, а я таки піду та вийму з скрині намисто, — сказала Соломія, кинувши очима на Настю, в котрої на шиї червоніло вісім разків дорогого товстого намиста.
Соломія увійшла в кімнату веселенько та проворненько і почала одмикати скриню та шукати на дні намиста. Вона стукала віком, брязкала ключами, викидала одежу, що лежала зверху в скрині. Роман скоса поглядав на її веселий вид, на проворні руки, а вона все поралась та тупцяла коло скрині.
— Чи ти швидко перестанеш стукотіти та бряжчати? — обізвався Роман, підвівши голову, нахилену над книжкою.
— Ат! одчепись! Перестану, як знайду те, що треба. Отам Денис та Настя прийшли просити мене й тебе до себе в гості, та це я думаю прибратись в червоне намисто!
Може, мене там якийсь бородань полюбить, коли свій бородань…
Соломія схаменулась і замовкла, глянувши на дітей.
— Годі вже тобі отам стукати та гуркати. Ти б уже краще йшла собі або з хати, або в гості та мені не перебаранчала.
— Оце, який ти став недоторканий. Ти ладен мене і в хати випхнути, така я тепер стала тобі нелюба. Але мені є тут діло. Що треба, то треба, — говорила веселенько Соломія та все шпурляла з скрині то свої сап'янці, то усяку одежину, доки знайшла на самому дні своє червоне намисто.
— Кидай лишень книжки та прибирайся швидше, бо там в світлиці Денис та Настя нас ждуть. Певно, будем колодки парубкам чепляти або родини колодки справляти, колодку в пелюшки сповивати. Нагуляємось і наспіваємось, бо тепер же масниця, — сказала Соломія і брязнула разками намиста.
— Йди з хати, бо мені треба скінчити своє діло в школярами. Я потім прийду, — обізвався Роман.
— Ет! одчепись з своїми школярами! Ти б краще зробив, якби на сьогорічні мироносиці справив мені гарного суконного синього жупана. А то ні собі, ні мені нічого гарного не справляєш.
— Навіщо те гарне убрання? Хіба хочеш бога гнівити, чи що?
— Чим бога гнівити? Синім жупаном? Оце сказав! То це, по-твоєму, усі молодиці та дівчата, що ходять в синіх жупанах, гнівлять бога? Схаменися, чоловіче! А я б оце вбралась в суконний жупан, йдучи в гості. А до жупана пристає червоне намисто!
І Соломія стала перед дзеркальцем і почепила собі на шию намисто, в'являючи собі, що на ній надітий новий синій жупан. Вона обернулась до Романа, щоб показати, яка вона гарна в червоному намисті і як вона була б ще краща, якби до того намиста та ще и синій жупан.
— Ой гарно! Господи, як гарно! — обізвався насмішкувато Роман. — По-моєму, молодицям до церкви не слід би і вбиратись в червоні намиста.
— Ще що вигадай! Може б, ти заборонив нам і танцювати? А ми ось в гостях вдаримо такого тропака, що аж діл двигтітиме! Отак-о! — сказала Соломія.
Вона оступилась от дзеркальця, крутнулась і сюди й туди і вдарила легенько тропака проти самісінької патлатої Романової голови.
— Ти й досі така дурна, як і давно була. Тобібусе крутитись та вертітись.
— А ти, скуп'яго! Он позапускав чортзна-що ні своїх щоках: дивись, он поросло якесь клоччя, якісь пачоси, аж гидко дивитись.
Соломія крутнулась на одній нозі і одвернула лице од Романа.
— Був чоловік як чоловік, а тепер звівся на якогось кудланя. Гидко на тебе й глянути. Сидить, як сова на клуні, та тільки сірі баньки витріщає на мене. Ой, не люблю й не дишу!
— Йди собі к дідьку з хати! — підняв голос Роман.
— Ба не піду, бо маю право! Йди сам з хати, коли тобі треба! — заговорила вже сердито Соломія і кинулась вкладати в скриню повиймані та порозкладані речі.
— Йди, кажу тобі.
— Ба не піду, доки не поскладаю усього в скриню. А ви, діти, йдіть вже гуляти, бо й ваша мати і батько гуляти підуть.
Почувши те, діти миттю позакривали книжки і, як ті птиці, шугнули з хати. Роман тільки очі витріщав з того дива то на жінку, то на втікаючих дітей.
— Ти мені школу розігнала!
— І добре зробила! — обізвалась Соломія, з серцем стукнувши віком та замикаючи скриню.
— Ти чортзна-що зробила з твоїм дурним розумом, — сказав сердито Роман. — Хіба ж оце я один вчу дітей дома? Адже ж на Григорах і Кравченко вчить чужі діти дома, і Петренко на Злодіївці вчить чотири хлопці! Що це ти вигадала?
— Ті вчать, бо вони не мають поля. Вони цим на хліб собі заробляють. А в тебе поле, в тебе господарство! Я тобі служу і за наймичку і за наймита, а ти ні про що не дбаєш, тільки про книжки та про молитви.
— Невже я таки ні про що не дбаю, тільки про книжки та про молитви? Я ж не кидаюсь і діла. Це на тебе примхи напали.
— Добрі примхи! Поки ти мене любив, я для тебе робила: я робила свою й твою роботу. Тепер я тобі не жінка, а тільки наймичка. Спасибі тобі за таку ласку.
Соломія дзенькнула ключем в замку і посунула скриню під стіну. Вона стала перед самим лицем Романа, червона од гніву. Попереду вона все говорила з ним пустуючи та жартуючи, бо рідко коли сердилась. Тепер, зобіджена зневагою свого чоловіка й байдужістю до її краси, вона розлютувалась. Вона була сердита, що не може вернути згасаючого кохання і в йому і в собі.
— Сидить розкудланий, розпатланий, витріщивши очі! Подивись он в те дзеркало, на що ти став схожий! Колись був пишний, як повний місяць, а тепер став якимсь виродком. Я тебе любила, як літнє сонце. А ти неначе вкрав з неба сонце серед дня і сховав од мене. Мені світ став немилий. А ти викрав з мого серця любов крапля за краплею. Кого ж я буду любити? З ким буду тішити свою душу?