— Попробуй,— кажуть,— то ми тебе зв’яжемо і під нари кинемо!
Ще справді, думаю собі, зв’яжуть: я один, а їх до чорта. Нічого робить, терпи, Данило. Однак знайшовся добрий чоловік, одвів мене в куток та й каже:
— Мовчи, чоловіче; тутечки силою нічого не вдієш, а підожди старшого.
Став мене розпитувать, відкіля я і за що посадили. Розказав йому усе, як диявольський прикажчик, не в добрий час, напророчив мені сидіть в буцегарні.
— От,— кажу,— мене й посадили.
— Ну, сількісь[1],— каже,— я тебе навчу, що робить, щоб швидше випустили.
— Навчіть, будьте ласкаві,— кажу,— я за вас богу помолюсь!
— Як прийде,— каже,— старший та спита, чи тутечки двірник грапа Кишкевича, то ти й обізвись, от тебе зараз і випустять.
Дав мені, спасибі йому, і шматок хліба. На другий день тільки що прокинулись, москаль і тика мені у руки мітлу.
— Вимети,— каже,— рештантську.
— Щоб тому руки повідсихали,— кажу,— хто й местиме вашу буцегарню! Нехай вона вам на радість завалиться!
— Мети, кажуть тобі,— гукнув москаль,— у нас такий звичай, щоб рештанти мели.
— Наплювать мені,— кажу,— на ваші звичаї!
А тут той чоловік, що мене навчав, і каже:
— Ке лишень мітлу, я вимету.
— Ну, тривай же, мугир,— каже москаль, оддаючи чоловікові мітлу,— хіба господь не приведе, а вже б ми тебе знатно прохворостили!..
— І батько ваш лисий,— кажу,— не діжде сього!
Коли тут двері,— рип, лізе якась товста та червона пика, а очі зелені, як пляшка, так блищать. Москалі повипинались, рештанти повставали, і я устав — зараз догадався, що се, мабуть, старший.
— Тутечки,— спитав,— двірник грапа Кишкевича?
— Тутечки,— кажу.
— Ти? — каже, витріщившись на мене.
— Еге,— кажу.
— Ходи ж сюди,— каже,— коли ти.
Перейшли через сіни і увійшли в другу хату. Дивлюсь, стоять чоловіка з шість москалів, посередині на помості прослане ряденце, а деркачів — різок — і на два вози не забереш.
— Ляговись,— каже мені старший, показуючи на ряденце.
— За віщо? — кажу.
— Не знаєш? — каже.— За те, що не слухаєш економа.
— Якого економа? Перехрестіться! — кажу.— У нас у Савинцях і не чули про того економа; тільки і є отой диявольський прикажчик, що запроторив мене у вашу гаспидську буцегарню.
— Е, так ти ще,— каже,— супротивляться і одбріхуваться?
— Та він, ваше благородіє,— каже той москаль, що неволив мене мести,— хотів ще втікати!..
— І вікна намірявся повибивать,— каже другий.
Далі всі загомоніли:
— Грубіянствував, не слухався!
— Ляговись, ляговись,— гримнув старший,— от я тебе, сякий-такий!
— І батько твій лисий,— кажу,— не діжде сього, щоб я ліг!..
Як затупотить же та закричить:
— Беріть його, кладіть!
Схопили мене, беркиць так, як жабу, на ряденце і розплатали... Я кричу "хто в бога вірує, рятуйте!" — а вони з обох боків шмагають. Вже я й просився й молився, так тільки й чуєш: "перемініть деркачі" та "дужче бийте"! Як його на світі дужче й бить!., хоч сто чортів приведи, та й ті б дужче не били. Нівечили мене, нівечили, бісові жироїди, поки не виперло з мене духу!.. Як вже вдовольнились, вивели мене з буцегарні та й пхнули. Пішов я, ледве дибаю, а тут ще анахтемська мара водить почала. Не знаю, як би я й на квартиру втрапив, коли б не побачив наших коней, як вели напувать: так ото вже з ними й я прийшов. Тільки вгледів мене панич, ну мене лаять.
— Та не гримайте,— кажу,— хоч ви; ось подивіться лишень, що мені було!
Розказав йому, та як показав, так він аж злякався.
— Я,— каже,— сього їм не подарую; як вони осмілились мого чоловіка бить!
За шапку та в буцегарню.
— Гледіть,— кажу,— як стануть вас намовлять, щоб казали, що ви двірник грапа Кишкевича, то, крий боже, не кажіть, а то й вам ще буде те ж саме, що й мені.
Не забарився панич, приїхав та й каже:
— Чом ти не сказав, що ти мій чоловік, а вигадав якогось двірника.
— Е, чом! — кажу.— Теперички й я вже знаю, чом!
— Там тебе,— каже,— дурня, одурили!
— Може, й одурили,— кажу,— так не багацько ж треба мати розуму, щоб вибить чоловіка! Бог з ними!.. Нічогісінько б не було,— кажу,— якби не диявольський прикажчик!..— Та й заплакав.
Панич їздив жалуваться і до найстаршого, та вже хоч до чорта з рогами їдь, а не виколупаєш того, що тобі всипали. Увечері, як вогнем мене всього запалило, зо всіх мурів, що бачив у Лаврі, позлітались чорти, так і лізуть мені у вічі; так ще не так чорти, як ті сині генерали, особливо ота товстопика мацапура, так над душею з деркачем і стоїть та знай гука: "Ляговись, ляговись!" На четвертий день ледве опам’ятувався, вже думали, що вмру. Так ото, кажу, як одужав трошки, і прийшов до панича:
— Тікаймо звідсіля,— кажу,— а то як тутечки поживемо ще який час, то не доведеться нам і Савинці побачить; вони, ті сині генерали, нас з світу зженуть!
Мабуть, і панич злякався, бо того ж дня й поїхали; та на превелику силу вибрались із Києва: ніяк не допитаєшся, де та дорога у Савинці, та вже панич став розпитувать, куди виїхать на перевіз, так сказали. Ну, та й легенько ж зітхнув, як перехопились на той бік Дніпра; аж тричі перехрестився!
Однак я думав, що як втекли з Києва, то вже і лихо обминули, аж бачу — ні. Така спіткала нас біда, од якої нехай бог оборонить усякого чоловіка: коней покрали, от що! Та ще як і покрали, сміх та й тільки! Привів я до колодязя напувать коней, дивлюсь, нема цебра, нічим в корито натягать води; а циган стоїть біля колодязя та й каже:
— Ке лишень мені коней подержу, поки ти збігаєш за відром.
Я йому як доброму чоловікові і віддав коней, а сам мерщій за відром, швиденько й повернувсь, дивлюсь — нема ні цигана, ні коней! Метнувся сюди, туди, шукаю анахтемського харциза, розпитую людей — нема. Ніхто й не бачив, неначе чорти його вхопили!
Я скоріш до панича:
— Біда,— кажу,— коней покрали!
— Отакої ще! — каже панич, ударившись руками об поли.— Ну, що ж ми теперечки будемо робить!
— А що,— кажу,— робить! Посидьте тутечки, а я збігаю у Савинці за кіньми.
— Дурний,— каже,— до Савинець більш, як сто верстов; поки доведеш коней, то знов у тебе їх покрадуть. Я,— каже,— підводу найму.
Так ото на тій підводі і додому приїхали. Як побачив я наші Савинці, то аж заплакав з радощів. Та вже ж і сердився на мене пан; не так за те, що мене випарили в буцегарні, як за те, що коней покрали.