— А люди ж на те що? — спитав Кріт.
— Нічого,— усміхнувся Їжак.— Або кажуть: ХАЙ. Слово в них таке є. ХАЙ — це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вони полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мисочки чи там яєчко вип'ю,— вночі, звісно,— а вдень приляжу десь під хмизком поспати і чи так перепочити — і чую: "О, щось уже молоко оно випило. А хай йому тямиться!" Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше — ЩОСЬ, кажуть, хох-хох... Ну і я їх не обижаю: я їм мишей ловлю, пацюків... Одне слово, жити можна!
— Можна,— мудро погодився Кріт.
І далі пішли мовчки, бо попереду вже виднівся шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дужо розбалакуй, а краще дивися пильніш на всі боки та наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом, а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує — і тоді клопоту не обберешся. Ні, краще помовчати...
А степ уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червоний місяць.
— А що, може, вертаймо? — промовив тихенько Кріт.— Бо Курінь наш уже диви де.
І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезних ока, і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися обидва.
— Скрутись!! — крикнув Кротові Їжак і став круглою колючою кулею.
— Зарийсь!! — крикнув Кріт Їжакові й де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався, подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.
А коли вже геть стихло, Кріт, що сидів у своїй міленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:
— Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.
— А ти їсти ще не хочеш? — обережно спитав Кріт.
— Он диви! — аж образився Їжак.— Чого це ти як з нори виходити, так і перелякався?
— Хтозна,— мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.
До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів на шляху. Світло його зазирало в одну Куреневу діру, а в другу пхалися ніч і зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті Павук.
Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі — та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків з чотири Мурах.
— Чого це вони не в норі? — пошепки, щоб нікого не розбудити, спитав Кріт у Їжака.
— А то Мурашині солдати,— одшепнув Їжак.— Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.
І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і сонно тонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:
— Пильнуй!
Сусід одвістив те слово далі, і пішло воно навколо мурашника, сонне та зморене:
— Пильнуй!..
— Пильнуй!..
— Пильнуй!..
— Ну то на добраніч,— сказав Їжак до Крота.
— Добраніч,— тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся, шепочучи: —Ой!.. Хі-хі-хі... ой!..
— Чого ти? — аж злякався Їжак.
— Та то я... ой! — згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали...— ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як Їжак сказав:
— Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не розсердився?
— Я ж послухав твоєї поради,— розважливо мовив Кріт,— і сказав своїй сердитості: "Мовчи мені!" От вона й мовчала.
— Ба! — зрадів Їжак.— Як схоти — так і зробиться! З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.
А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і недарма тут стоїть, заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.
Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватого сяйва, а тіней — від кожної бур'янинки, від кожної грудочки. А від Куреня — ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька в гілочках тінь.
І в синій місячній купелі по степу — стовпчики, стовпчики... То стануть і стоять, то зникнуть геть. І знову стануть.
Ф'ють, ф'ють...— між собою пересвистуються — ближче од Куреня, далі, ще далі...
Куняють Мурахи-вартові, куняють.
Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:
— Хто свистить?
Прокинувся й сусіда та до найближчого куняйла:
— Хто свистить?
Отак і питаються один в одного.
А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки і стоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться, по степу при місяцю, то знову сховаються в бур'янах чи борознах.
А місяць сміється вгорі.
Ф'ють, ф'ють, ф'ють...— свиськає увесь степ. І сяє синьо.
І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахне ледь-ледь мале тополеня — теж зморене сном.
А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміж хатами й садами — то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдах на землі новий ранок.
Солодко спиться такої години Куреневому братству — і в норах, і під острішком.