Б ні, він, Мюфке, на це не згоджується. Коли хочеш, щоб і майбутнім добре жилося, починай і сьогодні жити краще... А головне, починаючи, як от ми тепер, все життя перебудовувати, не забувай і за маленьке життішко оте особисте... А то й таке статися може: пишний палац збудуємо, а всередині, по комірчинах окремих,— гниль та сморід...
І, мов злякавшись, що наговорив забагато, не наважився вийти з пітьми, здаля "на добраніч" кинув.
— Спіть спокійно,— відказав йому Іван Семенович, сам почуваючи, що не спати йому й цієї ночи.
VI
Рівні, як один, рядки, писані рукою Звірятина, вразили Івана Семеновича. Немов уперше за кілька років співробітництва побачивши, як пише цей акуратний і завсігди врівноважений спец, перегортав Іван Семенович сторінки паперу, не вчитуючись у нього, а тільки придивляючись до великих круглястих літер; віяло від них спокоєм і якоюсь чіткою певністю. Так писати могла тільки людина справді спокійна й упевнена, людина свідома своєї ваги й непомиль-ности. Таким і уявився йому на мить Звірятин, схилений над столом до письма, навіть не Звірятин, а тільки пухкі його, з каблучками на пальцях, руки та високе біле чоло, перекраяне глибокою зморшкою від перенісся.
"Розумний, чорт",— з серцем чомусь подумав Іван Семенович і, відклавши папери, підвівся й нервово пройшовся по кабінеті. Згадка про Звірятина й несподівану з ним зустріч вчора ввечері у Завадської остаточно розвіяла йому діловий настрій. З неприємним почуттям вступив він сьогодні до канцелярії, знаючи, що не уникнути йому зустрічи з обома своїми помічниками, й почуваючи, як важко буде йому в їх, особливо ж Звірятина, присутності після всього того, що вчора сталося. Він не знав, як тепер триматися з ними, якого тону взяти в розмові, і це хвилювало його, не давало зосередитися. Йому здавалося, що вчорашній вечір поклав край їх дотеперішнім відносинам, що повинні вони набрати тепер якихось инших форм, і дратувався, свідомий, що не на його бажання міняються ці відносини.
Іван Семенович підійшов до вікна й, дивлячись, як тануть в сірому небі заводські дими, думав мляво про те, що заходять якісь складні зміни в його житті, входять в його дні нові, досі незнані, люди, обсідають нові думки, а він безсилий спинити їх та й не знає, чи хотів би спиняти.
З Є. Плужвик
65
Рипнули двері, й до кабінету увійшов повільною ходою Звірятин.
— Добридень,— простяг він руку Іванові Семеновичу й допитливо позирнув на нього, низько схиляючи голову: — Я по доповідну записку свою,— докинув він по-діловому.
Цей погляд і самий тон занепокоїли Івана Семеновича. Почувалась в них непевність, немов сам Звірятин не знав, що буде за ними, і низьким поклоном звірявся на волю Івана Семеновича. Звисока дивився той на простягнуту руку, сам почуваючи, як наливається йому погляд зловтішністю. "Ага, злякався!— хотілося йому кинути на цю широку потилицю, порослу рідким, старанно зачесаним волоссям.— Це ти там, серед тих панків, такий сміливий та дотепний, а тут..." І враз, перехопивши погляд Звірятина, глузливий та визивний, стис йому руку й винувато скосив очі на писані аркуші на столі.
— Доповідь? Так, так... Але ж я ще не прочитав її, не обміркував...
— Ай-ай-ай...— випростався Звірятин, все ще тримаючи йому руку.— Ай-ай-ай, вельмишановний! Негаразд... Не годиться...
І, вже посміхаючись, на весь баритон виспівував:
— Не скоро ми так новий світ збудуємо! Не скоро, вельмишановний! Що ж це з вашою працездатністю сталося? Втрата на сімдесят п'ять відсотків? А? Нервочки, мабуть? Ох, ця панська хвороба!
— Чекайте, я зараз,— вирвав нарешті руку Іван Семенович і, сівши до столу, взявся читати.
— Покиньте,— махнув рукою Звірятин.— Однаково сьогодні нічого не встигнемо. Я вже додому йтиму,— додав він, вмощуючись замість того на широкій шкіряній канапі.— А нервочки вам полікувати слід, вельмишановний. З нер-вочками у вас негаразд. Ач, як наполохали нас учора,— зайшовся він крихким ситим сміхом"— Ієронімушка Трьох-святський, певне, захворіє з переляку. Дач:... Анекдотець. Як це, як ви проголосили? "Пролетар, каже, може або ненавидіти буржуйку, або ж...— сильно, сильно у вас це вийшло, вельмишановний!— або ж зневажати її!" Хе-хе-хе... Це на дев'ятім-то році революції!
— Що ж тут смішного?— встромив Іван Семенович очі в чорнили цю, сам почуваючи, що не цих слів потрібно, і все ж не добираючи инших.
— Надто ідеально, вельмишановний, отже, і смішно! Фактам суперечить. Надто у вас все це просто виходить. Е, мовляв, пролетар і буржуйка — класові вороги, отже, й ніякого кохання бути між ними не може. Але ж буває,—
я сам можу назвати вам кілька прикладів. Е, та що там,— ліниво позіхнув він, запалюючи цигару.— Пригадайте російську приказку: "Любовь зла, полюбишь и козла",— по-моєму, це неабиякий висновок вікового людського досвіду в справах кохання. Так-то, вельмишановний,— підвівся він і пройшовсь по кабінеті.
— Та й через що, дозвольте спитати вас, не можуть кохатися люди різних класів? Не через те ж, звичайно, що матимуть вони — цілком природно — різні смаки, звички, уподобання, симпатії... Адже не станете ви заперечувати, що дуже часто кохаються особи різної, навіть протилежної вдачі... О, звичайно, ви скажете, що в випадку "пролетар — буржуйка" діятиме більша сила, ніж різність вдач,— розбіжність з молоком матери сприйнятої ідеології... Ну, звичайно! Як же без ідеології... Але ж, даруйте, не розумію, й, певне, ніколи не зрозумію, чому коханці з різними вдачами можуть так-сяк пристосуватись один до одного, а з різними ідеологіями — ні? Чому ви вважаєте, що для них процес взаємного пристосування є неможливий? Звичайно, він може бути дуже складний, болючий і довго тривати, це так. Ясно також, що між такими коханцями точитиметь-ся певний час якась, духовна, чи що, боротьба, доки кожен з них трохи поступиться своїм: дійдуть вони якоїсь мінімальної гармонії. Погоджуюсь і на це. Але ж все це зовсім не відкидає самої можливосте цього процесу, отже, инколи й того чи иншого результату його...
— Та ні... Ви не так все це...— задумливо перепинив його Іван Семенович.— Такі люди просто не можуть мати потреби пристосовуватися одне до одного...