— Ви почекайте мене тут, Орлику. Я зараз,— пройшла вона далі, чітким — проти вікон — силуетом нагадуючи Завадську, і вже по звуку вгадав Іван Семенович — з-за портьєри докинула: — Та засвітіть! Я й забула... Чи ви не боїтесь темряви?
Непевний смішок її дратував Івана Семеновича. Він, не світячи, підійшов до вікна й нудно дивився на нічне місто — пригорщі розкиданих самоцвітів.
— Чом ви мовчите, Орлику? — провередувала жінка.— Ви мрієте?
— Ні. Мріють, коли не знають, що буде.
— А ви?
— Я знаю.
Жінка засміялась, тепер дражливо:
— Ах ви ж... знайко! — і продовжила сміх свій важким шелестом шовку.
— Що ви робите? — коротко задихаючись, з павзами між словами спитав Іван Семенович.
— Передягаюсь,— проспівала вона, кінчивши лускотом кнопок.
"Це як тоді... Як Завадська",— болем майнуло Іванові Семеновичу.
— Не треба! — кинув він владно, широко відкидаючи драпрі.
— Що не треба? — підвелася йому назустріч жінка, тьмяно голими плечима й колінами вилискуючи.— Що? — вп'ялась вона в нього затьмареними очима.
Він зміряв її сухим поглядом, наближаючись мовчки.
— Що? — мов зів'яла вона під його поглядом і, якось знизу на нього дивлячись, гострим по-зміїному язиком лизнула пошерхлі губи.
— Що? — прошепотіла вона, опускаючись на канапу, коли, легке мереживо розриваючи, лягла його гаряча рука на важкі стиглі грона її грудей.
XXII
Це був кошмар, всю реальність якого пізнала жінка,— п'ючи прив'яле тіло її, иншу в глибині її обіймів шукав Іван Семенович, пристрастю до одної марнуючи незайману ніжність свою до иншої, грубими словами тамуючи нікому не казані — найласкавіші; це була реальність, кошмар якої переміг Іван Семенович,— такою жаданою була йому та далека, що мстився за неї цій, близькій...
Стомлена і змарніла, прошепотіла щасливо жінка, солодко і вдячно позіхаючи:
— Чудні...
Іван Семенович мовчав, дивлячись на засинені пізнім світанком вікна.
— Сперечалися про кохання і пристрасть,— кінчила вона.— Де ж ріжниця?
І все так само — безвольно і мляво — посміхаючись, задрімала, щохвилини ладна прокинутись.
Обережно, боячись розбудити, роздивлявся на неї Іван Семенович, думаючи про Завадську: чом не йому, а иншому випадає дивитись на неї; нащо — коли й випадок в'яже людей — діють ще в них сили темні, не підлеглі ні розумові, ні волі, сили, що — без тебе — з кимсь одним тебе в'яжуть... Нащо йому, що може мати жінок багато, саме Завадська потрібна? Адже він не кохає її — чому ж тільки вона пристрасть його погасити може? Невже ж правда в цій рожевій самичці — де ріжниця між коханням і пристрастю? Може, не подібні вони, одна одність... Тоді набрехав, виходить, п'яний інженер Сквирський, а Іван Семенович себе обдурив — немає правдивого якогось кохання, бо всяка пристрасть — правдиве! Хочеш жінку — значить, кохаєш...
А може, й правий був Сквирський: "Перевірити себе треба — справжнє лишиться",— а Іван Семенович, перевіривши, боїться справжнім назвати те, що лишилося, боїться признатись собі, що кохає Завадську... Непевнить його ріж-нота їхня — перешкоджа, щоб відчув він її близькою; а може й не близькість — корінь кохання, адже твердив горбань-композитор — ненависть...
Сон переплутав йому думки, але знову прокинувсь, коли за вікнами день починався, з останньою — про ненависть... Так, він ненавидить її тяжко, може, не менше, як цю гладуху, що, сонна, посопує коло нього... Однакові вони, зрештою,— хіба вечір минулий це не довів? Тільки Завадська ще й бреше до всього,— справжнього кохання шукає... Ну, та він знає тепер ціну її шуканням, знає і їй це викаже; хай це їй буде замість подяки...
Він устав, не будячи свою випадкову подругу, й непомітно вислизнув геть.
Було нерано, час, коли службовці пройшли, а ділки не виходили, коротенька перерва перед торговим днем, павза потрібна, щоб наготувати весь життьовий реквізит. Іван Семенович подумав, що це чи не вперше спізнюється він на працю, і завагавсь — чи не краще йому повернути додому; але зразу ж подумав, що, може, ніколи вдруге не буде випадку так помститись за всю ту зневагу, якої зазнав, і пішов...
Ніколи вдень не бував у Завадської і саму її за денного світла майже не бачив, отже, сподівався: відразу помітить сліди безсонної і безладної ночи. Але вийшла свіжа й спокійна.
— Знову ви! — замість привітатись уронила досадливо.— Що вам треба від мене, нарешті? — стриманим гнівом задзвенів її голос.
Всього, тільки не такої зустрічи, сподівався Іван Семенович. Стомлена уява малювала йому инші принадні картини цього побачення: він картає — гнівний, а й справедливий; вона мовчить — розгублена й засоромлена, самим мовчанням прощення просячи. Зла радість близької помсти за своє рабство привела його сьогодні до неї, але ж за що він має метатись на ній? Хіба що за самий факт її існування, бо свідомо вона нічого від нього не хоче і не хотіла...
— Як мені все це набридло,— урвала вона мовчанку, короткозоро поглядаючи на годинника.
— А? — мов прокинувсь Іван Семенович.— А з Звіряти-ним не набридло? Ще тішить?
Вона хитнулась, як від удару.
— Як ви смієте? — не вигукнула, а мов здивувалася, долонями закриваючи зблідле обличчя, тільки очі,— великі і нерухомі, без кольору, мов глибінь,— дивились, здавалося, все так само спокійно. Та на мить, немов від крила високої птиці, майнула в них тінь; тільки на мить, але ж і її було досить, щоб пізнав Іван Семенович — біль...
— Що? Болить? — прихилився він, коротко засміявшись, і, безсилий стримати слова, що в нім клекотіли, кидав їх, не вчуваючи, знав тільки — жорстокі й образливі. Та що дужче п'янів від них сам, то все невразливішою ставала жінка: з кожним словом мов виростала перед ним, все вище й вище піднімаючи голову,— немов, ображаючи її, себе принижував. Бажання ще раз побачити в її очах тінь лютило його, як у юнацтві, на гойдалці,— щоб заговорила до нього, щоб попросилася, визнала його перемогу...
— Кохання? — вже безголосий, прошепотів він, почуваючи, що не взяти йому гору.— Брехня! Пишаєтесь правдивим, до Сквирського, але ж чим правдивість його підтримуєте? Звірятиним!
І замовк: немов переломилась вона перед ним, опускаючись на низьку й широку канапу.