— Так, бабуню, — відповіла дівчина.
Вона взяла віяло з пір'я і почала обмахувати невгамовну господиню, яка, засинаючи, ще давала накази.
— Випрасуй усю білизну перед тим, як лягати, щоб совість у тебе була спокійна.
— Так, бабуню.
— Переглянь усі шафи для білизни, бо коли дме вітер, з'являється міль.
— Так, бабуню.
— Часу в тебе досталь, отож, винеси квіти у двір, хай подихають.
— Так, бабуню.
— Нагодуй страуса.
Вона заснула, але й далі віддавала накази, адже це від неї дівчина успадкувала здатність діяти уві сні. Ерендіра безшумно вийшла з кімнати і заходилася робити далі свої справи, слухаючи накази сплячої бабусі.
— Полий могили.
— Так, бабуню.
— Перед тим як лягати, подивись, щоб скрізь був порядок, речі дуже страждають, коли їх не покласти на своє місце.
— Так, бабуню.
— А якщо приїдуть Амадіси, скажи їм, щоб не заходили, — говорила бабця, — бо бандити Порфіріо Галана чекають на них, щоб убити.
Ерендіра більше не відповідала, бо знала, що баба марить уві сні, але не знехтувала жодного наказу. Коли нарешті все було зроблено, вона загасила останні свічки, взяла в їдальні канделябр і пішла до своєї кімнати, освітлюючи собі путь, а завивання вітру переривалося гучним здоровим диханням сплячої бабуні.
Її кімната теж була розкішна, хоч і не така розкішна, як бабина, і напхана ганчір'яними ляльками та мотузяними звірами, що залишилися тут ще з часів її дитинства. Зморена тяжкою працею за цілий день, Ерендіра не мала сили роздягнутися і впала на ліжко. Невдовзі вітер її нещастя вдерся в спальню, мов зграя собак, і кинув канделябр на занавіску.
*
На світанку, коли вітер нарешті вщух, почали падати окремі великі краплі дощу, які загасили останні жаринки та зробили твердим попіл, на який перетворився будинок. Мешканці селища, в основному індіанці, витягали те, що залишилося після пожежі: обвуглене тіло страуса, шматок позолоченого піаніно, тулуб якоїсь статуї. Приголомшена нещастям бабуся, дивилась на рештки свого багатства. Ерендіра, сидячи поміж могилами двох Амадісів, тільки-но перестала плакати. Коли бабуся переконалася в тому, що серед уламків залишилося дуже мало непошкоджених речей, вона подивилась на онуку із щирим жалем.
— Бідна моя дитино, — зітхнула вона. — Тобі не вистачить життя, щоб заплатити мені за ці збитки.
Платити довелося того самого дня. Баба повела дівчину до крамаря, брудного, худющого удівця, який — це всі знали — добре платив за дівчат. У присутності незворушної бабки удівець почав розглядати Ерендіру майже з науковою скрупульозністю: оцінював міцність її литок, розмір грудей, ширину стегон. Він не сказав жодного слова, аж поки склав ціну.
— Вона ще зовсім зелена, — сказав він, — в неї майже нема грудей.
Потім змусив її стати на вагівницю для підтвердження своєї думки. Ерендіра важила сорок два кілограми.
— Вона коштує не більше ста песо, — сказав удівець.
Бабка обурилась.
— Сто песо за таку молоду дівчину! — майже заволала вона. — Ну, знаєте, це значить зовсім не цінувати невинності.
— Сто п'ятдесят п'ять, — сказав удівець.
— Дівчина завдала мені збитків більш як на мільйон песо, — сказала бабця, — а за таку ціну їй доведеться жити двісті років, щоб відшкодувати витрати.
— На щастя, — сказав удівець, — єдине гарне, що в неї є, це її юність.
Буря загрожувала зірвати будинок, краплини дощу скупчувались на стелі і падали на долівку, отже, всередині, як і надворі, йшов дощ. Бабуся почувалася дуже самотньою та нещасною.
— Хай буде хоч триста песо, — наполягала вона. — Ну, двісті п'ятдесят.
Нарешті вони згодились на двісті двадцять песо і трохи харчів. Баба наказала Ерендірі йти з удівцем, і він повів її за руку у приміщення позаду крамниці так, наче вів у школу.
— Я чекаю на тебе тут, — сказала баба.
— Так, бабуню, — відповіла Ерендіра.
Приміщення позаду крамниці скидалося на повітку, яку підтримували чотири муровані стовпи, стеля була зроблена з трухлявого пальмового листя, так що негода вільно порядкувала тут. У кутках повітки на підставках стояли горщики з кактусами та іншими пустельними рослинами. Підв'язаний до двох стовпів, коливався, мов вітрило рибальського судна, безбарвний гамак. Крізь свистіння бурі та шум води чувся далекий лемент, верещання дивовижних звірів, голоси людей, що терпіли корабельну аварію.
Ерендіра та удівець увійшли в повітку, і їх мало не збив з ніг шквал дощу. Серед розбурханого урагану не можна було нічого почути. Коли удівець накинувся на дівчину, вона скрикнула і зробила спробу втекти. Удівець не промовив ні слова, скрутив їй зап'ястя й потяг до гамака. Вона опиралась, дряпала його обличчя, кричала, але міцний ляпас підняв її над землею, і вона попливла у повітрі з розпущеним волоссям, схожа на медузу, що гойдається на хвилях. Перш ніж вона впала на долівку, удівець схопив її за талію і, давши добрячого стусана, кинув у гамак. Від жаху Ерендіра знепритомніла, й удівець почав зривати з неї одяг.
*
Коли в селищі не лишилося більше жодного чоловіка, який зміг би заплатити хоч що-небудь за кохання Ерендіри, баба повезла її у ваговозі по дорозі контрабандистів. Вони їхали на відкритому кузові посеред мішків з рисом, банок із смальцем та тим, що залишилося від пожежі: узголов'ям королівського ліжка, фігуркою ангела, обпаленим троном та іншими непотрібними речами. У скрині, на якій маляр намалював два хрести, покоїлись останки двох Амадісів.
Баба захищалася від одвічного сонця розпоротою парасолькою і важко дихала від куряви та поту, але навіть у такому безнадійному стані намагалась зберегти гідність та владність. За штабелями з банками та мішками з рису сиділа Ерендіра — вона заплатила вантажникові грузовика за переїзд своїм тілом. Спочатку дівчина поводилася з вантажником так само агресивно, як із удівцем. Але цей був не такий брутальний, він поставився до дівчини ласкаво і навіть ніжно, і вона трохи заспокоїлась. Коли після важкої дороги, яка тривала цілий день, вони дісталися нарешті до першого селища, Ерендіра та вантажник відпочивали від кохання за купою вантажу. Водій машини крикнув старій:
— Отут: далі вже людно.
Баба недовірливо дивилася на злиденні безлюдні вулички селища, трохи більшого, але також самого мізерного, як те, що вони його залишили.