– Синку! Любий! Я не можу тобі всього пояснити. Ти ще занадто малий…
– То були гроші? Ваші? – спитав я.
Я якось не зміг сказати "твої", але воно прозвучало наче "ваші", тобто "твої" й "мамині". Він не одразу відповів.
– Чи дорогоцінності? Скарб? – спитав я.
Він іще мовчав.
– Але то не чесно зароблений скарб. Ніхто не ховає у гною чесно зароблене, – сказав я.
І раптом… Раптом він розмахнувся і вдарив мене. Дав такого ляпаса, що голова моя хитнулася і я щокою торкнувся плеча.
– Щеня! Як ти смієш так говорити з батьком?!
У мене потемніло в очах і перехопило подих.
Мене ніколи не били батьки. Ніколи. Не те що по обличчю. Взагалі. Ти ж знаєш.
– 3-злочинець! 3-злодій! – зціпивши зуби, проказав я, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Він замахнувся, щоб знову вдарити, але не вдарив, схопив себе рукою за волосся, судорожно почав чухати пальцями голову.
Елеонора Іванівна все ще затуляла собі долонею рота і тільки хиталася розпачливо усім тілом.
Борис Борисович скривився плаксиво:
– Що ми, їй-богу!.. Що ми… Хіба зараз до того… Пробач, синку… Я не хотів… Рука зірвалася. Ти ж не хочеш нещастя своїм батькам? Правда? Нещастя батьків – це ж і твоє нещастя. Тільки не питай зараз нічого. Завтра я тобі все розкажу, все поясню.
– Віддайте все самі… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно, – повторив я слова діда Гогоні.
Борис Борисович скрушно похитав головою.
– Що ти говориш, синку? Що віддати? Ти ж бачив – усе забрали.
– Хто?
– Ну, не міліція ж… Міліція капронові панчохи на голову не натягає.
– А звідки вони дізналися?
– Якби я знав…
– А хто сьогодні вранці приїздив? "Джипом"?
Вони перезирнулися.
– А звідки ти взяв, що хтось приїздив? Хто тобі сказав? – на вилицях Бориса Борисовича випнулися жовна.
– Сам бачив, – збрехав я, щоб не видавати діда Гогоню.
– То… то… друзі наші… хотіли допомогти… Але тобі зовсім ні до чого вплутуватися у дорослі справи. Головне, синку, затям – нікому в світі ти не повинен говорити того, що відбулося сьогодні вночі. Розумієш, нікому! – Борис Борисович спрямував вказівний палець просто мені в обличчя.
– Вітасику любий, ти ж розумієш, від цього залежить наше життя, – подала нарешті голос Елеонора Іванівна.
– А про життя свого сина ви подумали? Що з ним буде, як вас заарештують? – я подивився спершу на неї, тоді на нього.
– Ну досить, досить на сьогодні розмов! Досить! – замахав руками Борис Борисович. – Всім спати! Поговоримо завтра вранці.
– Так. Я ледве тримаюся на ногах, – кволим голосом промовила Елеонора Іванівна.
Проте це не завадило їй досить спритно підхопитися і майже побігти стелити мені постіль.
І от я вже лежу на отому твердому тапчанчику біля вікна і прислухаюся до тихих приглушених голосів у сусідній кімнаті. Про що вони говорять, мені не чуть. Раз у раз проривається тільки голос баби Манефи: "О Господи! Це ж треба! Страх Господній!"
Говорять досить довго і збуджено. Борис Борисович на чомусь наполягає, Елеонора Іванівна підтакує, баба Манефа схлипує.
Я вже починаю засинати, аж тут у кімнатку заходить Елеонора Іванівна.
– Ти не спиш? – вона торкає мене рукою за лоба. – О Боже! В тебе температура! Ти захворів.
Вона швидко виходить, через хвилину повертається зі склянкою в руках.
– Одкрий рота. Прийми зараз же. Це аспірин.
Вона силою суне мені в рота якусь таблетку, підносить воду, я мимохіть ковтаю, навіть не встигнувши ні сказати щось, ні заперечити.
Потім вона нахиляється, цілує мене в лоба й шепоче:
– Спи, мій любий! Все буде гаразд!
Але чогось не йде. Сідає у мене в ногах і починає обережно гладити мене поверх ковдри. Я чую, як вона тихенько плаче. Хочу їй щось сказати, але не можу, бо раптом починаю кудись провалюватися, лечу, лечу і вже нічого не відчуваю…
Розділ XIX
Розповідь Вітасика Дорошенка на короткий час переривається, щоб читач зміг побувати на допиті Валери Лобуренка
– Як ви опинилися в лісі?
Валера сидів у кабінеті капітана Горбатюка, на стільці навпроти його столу. Хлопець уже опанував себе і навіть набрався нахабства дивитися на капітана зухвало і зверхньо.
– А що? Не можна гуляти в лісі? Там що – заборонена зона? Таємний військовий об'єкт?…
– Відповідайте на питання – як ви опинилися в лісі? – спокійно повторив Горбатюк.
– "Як"? Звичайно! Приїхав.
– На чому?
– На автобусі. – З метою?…
– Побачення в мене тут було призначено. З дівчиною. Не прийшла, холера!
– Ім'я дівчини?
Лобуренко на хвилину задумався:
– Марічка, здається. Ми тільки вчора познайомилися.
– Попереджаю про відповідальність за неправдиві свідчення. Чи знайомий вам Здоровега Леонід Михайлович?
– Який Здоровега?
– Відповідайте на поставлене питання.
– Не знаю ніякого Здоровеги.
– Чомуховалися в лісі? Чому намагалися втекти, коли побачили співробітника міліції?
– Злякався. На ньому ж не було написано, що він співробітник міліції.
– Де дівся Шипуля?
– Звідки я знаю? Не бачив я Шипулю.
– Повторюю про відповідальність за неправдиві свідчення.
У цей час на столі задзвонив телефон. Горбатюк зняв трубку:
– Капітан Горбатюк слухає.
Після цього він замовк і хвилини дві слухав, не перебиваючи. Потім сказав:
– Ясно. Дякую, – і поклав трубку. Подивився на Валеру довгим поглядом, зітхнув: – Доведеться все-таки говорити правду. Справа серйозна. Ви підозрюєтесь у причетності до замаху на вбивство.
– Що?! – Валера одразу зблід, очі забігали.
– Щойно подзвонили з лікарні. Медичне обстеження Здоровеги показало, що крім проламу грудної клітини, травм обличчя і рук, є ще рана потилиці від удару важким предметом ззаду. Тобто його спершу вдарили ззаду, а вже тоді він врізався в дерево. Де ви сиділи?
– Що? Я… я не сидів… – розгублено сказав Лобуренко.
– Поряд із водієм чи ззаду?
– Ні… ні… я нічого не знаю… я ніде не сидів… Мене там не було.
– Якщо потерпілий помре… Ви ж розумієте… – капітанові так незвично було називати цього одинадцятикласника на "ви", хотілося просто покласти йому руку на плече й сказати: "Дурненький хлопче! Ну, нащо ти вталапався у цю брудну справу? Невже ти не розумієш, що тебе просто використовують небезпечні злочинці для прикриття? А може, й для того, щоб звалити свій злочин на тебе. Ти, мовляв, неповнолітній, тебе й за вбивство не так покарають. Я ж не вірю, що ти вдарив Здоровегу!"