– "Коняче прізвище"… Пам'ятаю. А ви молодець!..
– Стривайте… "Дуже, кажу, я хотів би з ним познайомитися, він, кажуть, лікує від віталіго, а в моєї дружини на руках білі плямочки з'явилися, вона так переживає. Якщо вам не важко". – "Зараз. Подивлюсь", – каже. Пішов, переглянув списки. Приходить: "З "конячими" прізвищами лише двоє – Білокінь і Вороний". І назвав каюти. "Ні, кажу, не те… Значить, немає, кажу, дезінформували мене. Шкода…"
– Ну, Григорію Тарасовичу, ви діяли, як справжній оперативник. Комар носа не підточить. Могли б у нас працювати, – капітан Попенко дивився на Вітасикового тата з неприхованим захопленням.
Григорій Тарасович почервонів і опустив очі.
Вітасик перезирнувся з Женею і теж почервонів від задоволення: що й казати, приємно, коли твого тата хвалять.
Вороний виявився високим худорлявим дядечком років під п'ятдесят із гачкуватим носом і сивими вусами. Вираз обличчя його був похмурий і непривітний. А може, це просто здавалося. Лиха й зловредна річ – підозра. Коли на когось падає підозра, ти вже якось мимохіть не можеш дивитися на нього об'єктивно, а тим паче доброзичливо.
Тому капітан Попенко вважав за свій обов'язок попередити:
– Дорогі друзі! Будьмо стримані і розважливі. У нас іще нема жодної підстави для звинувачень, жодних доказів, жодних аргументів… Основний принцип нашої криміналістики зараз – презумпція невинності. Поки вина людини не доведена – вона невинна.
Але – слова словами, а підозра, повторюю, річ зловредна. Вже сама присутність на теплоході людини з прізвищем Вороний, попри всі варіанти випадковості, сприймалася тривожно і недвозначно.
"Привіт тобі від Вороного!" – сказав дивний хлопчик Ципа і капітанові Пилипею, і артистові Сокирку. Обидва страшенно перелякались. І от вони обидва на одному теплоході. І на цьому ж теплоході їде Вороний. Не треба мати дуже буйну фантазію, щоб зв'язати ці факти докупи.
Каюта Вороного була майже поряд із їхньою. Тому стежити за Вороним було дуже легко і зручно. Доля наче навмисне поселила їх поруч.
І якби ж Вороний був людиною доброю, привітною, товариською. А то й зовнішній його вигляд, і поведінка давали всі підстави до того, щоб підозри дедалі збільшувались.
Вже перша зустріч хлопців із ним у коридорі викликала негативні емоції.
– Не крутіться під ногами! Пройти не можна! – роздратовано гримнув Вороний. І хлопці змушені були попритулятися до стіни, пропускаючи його.
Разом із Вороним у каюті оселилися двоє молодих бороданів і завжди усміхнений товстун. Один із бороданів чув слова Вороного, звернені до хлопців, і коли той піднявся по трапу нагору, сказав:
– Не звертайте, хлопці, уваги, він і на нас гримає, такий уже характер.
На що усміхнений товстун, який вийшов з каюти слідом за бороданем, зауважив:
– Непедагогічна репліка, пане педагог! Хе-хе-хе!
І хлопці зробили висновок, що бородань, очевидно, вчитель, а товстун – спільник Вороного.
Тим часом капітан Попенко Анатолій Петрович сидів у тенора Сокирка Івана Романовича в його каюті і розмовляв. Говорили про машини. Сокирко теж виявився автомобілістом. Мав "тойоту", привезену три роки тому з Японії, де він був на гастролях. Коли зустрічаються двоє автомобілістів, вони можуть годинами теревенити про шини. І почувши, що Попенко працює в автосервісі, тенор дуже зрадів. Ну, який автомобіліст не захоче мати знайомого в автосервісі?… На столі миттю з'явилася пляшка шампанського, фрукти, цукерки… – На жаль, не можу, – розвів руками Анатолій Петрович. – Печінка, шлунок – доводиться берегтися.
– Ха-ха-ха! – ще більше розвеселився Сокирко. – Я ж теж! Ні краплі! Горло. Тільки для гостей тримаю.
Знову перейшли на циліндри, прокладки, клапани, скати, карбюратори…
– Ви знаєте, звичайно, чудова річ – машини. З ними, так би мовити, зв'язане все моє життя. Але… – капітан Попенко зітхнув, – шкода мені все-таки, що коні як транспорт одійшли вже назавжди. Яка то все-таки була краса, – ресорна коляска, запряжена парою вороних!.. Я, між іншим, городянин у першому поколінні. Батьки й зараз живуть у селі. І все моє дитинство, юність минули на привіллі, серед степів і луків (ми з лісостепу). Пам'ятаю, як ми пасли коней. У нічному. Був у мене в дитинстві улюблений коник – Вороний. Так і звався. Ах, який коник! Бувало, скачу на ньому степом охляп, без сідла, відчуваю його тепло своїм тілом. Наче ми одне ціле, одна істота. Вітер свистить у вухах, із неба зірки падають. І серце мало не вискакує з грудей від шаленої радості. Я тільки тепер розумію, що то були найщасливіші хвилини в моєму житті. Ех, Вороний, Вороний!.. Де ти? Нема тебе вже на світі. Як нема й ніколи не буде неповторних років дитинства…
Незважаючи на свій немалий уже криміналістичний досвід, капітанові Попенку здалося, що він уперше в житті бачить, щоб так блискавично змінювався стан людини, її настрій, вираз її обличчя. Може, тому, що капітан не мав досі ще справ із людьми мистецтва.
Іван Романович Сокирко, який щойно широко й весело усміхався, раптом зблід, очі погасли, куточки губ опустилися вниз. Капітанові здалося, що він зараз зомліє.
– Що з вами?
– П…пробачте, – Сокирко витер долонею холодний піт із чола. – Щось раптом занудило. Це в мене буває. Особливо після перевтоми. Останні місяці було дуже багато концертів…
– Випийте! – наливаючи у склянку воду, Анатолій Петрович подумав: "Мабуть, справа таки дуже серйозна, раз на саме слово "Вороний" він так реагує. Недарма. Треба буде поговорити з ним відверто про злочинність, викликати довіру. Може, він щось скаже… Але згодом, не зараз…"
Розділ VIII
Чого приходив капітан Пилипей? "Голі" очі
Поява капітана теплохода у їхній каюті була така несподівана, що не лише хлопці, а й Анатолій Петрович і Григорій Тарасович здивовано перезирнулися. Спершу пролунав негучний, але енергійний стукіт у двері, і коли Анатолій Петрович гукнув: "Будь ласка!" – двері розчинилися і, пригнувши голову, до каюти зайшов капітан.
– Дозвольте? Добридень!.. Капітан теплохода Пилипей Семен Іванович, – він приклав руку до козирка.
– Добрий день!
– Здрастуйте! Дуже приємно, – майже в один голос віталися Анатолій Петрович і Григорій Тарасович, хлопці теж закивали, вітаючись.