Заговорити до неї — і або ж упевнитися в її справжності, або розвіються всі чари! Та Чорний не наважився подати голосу, хоч і зазирнув, не вельми ґречно нахилившися, їй в обличчя. І мимоволі відсахнувся! Це було обличчя Мела-нії Андрофонос!
Від несподіванки Чорний навіть забув глянути на вітрину — чи стоїть там глиняна голова богині, а чи то його уява наділила нею оцю жінку в бузково-сріблястій туніці,— задкуючи, навшпиньках, він обережно висунувся з крамнички, тихо притулив за собою двері, став, відітхнув болісно й глибоко, приклав руку до очей.
Що це могло бути? Його надмірна вразливість, голос предків, перенапруження, перевтома й перевиснаження?
Він відійшов у затінок, обіперся об стовбур платана, склепив повіки.
Проходили вулицею люди, вгору-вниз, вниз-вгору, гриміли машини на міських магістралях, туркотіли десь, мабуть, біля Народної Скупщини, голуби, клекотнява голосів долинала від Градської Кафани, десь неподалік, за кам'яними рядами будинків, угадувався Калемегдан, і віяло від нього заспокійливою давниною.
Чорний вспокоювався й не вспокоювався. Стояв, поки й зачинено крамничку. Жінка звідти не вийшла. Ніхто не ввійшов більше й не вийшов. Може, і він там не був? Обережно рушив Чорний тротуаром. У повітрі ще стояла перлиста світлість, але старий антиквар гаразд відав, як зненацька настає тут темрява, тому, замикаючи крамничку, запалив у вітрині дві маленькі електролампочки. Вони ледь жевріли, власне, й не даючи світла, та й без них виразно бачив Чорний посередині вітрини медвяно-золотаву голову богині любові, і здавалося йому, неначе й досі вчуває він летючий запах анемон, маленьких, яскраво-жовтих квіточок, що ними всіяні всі луки з весни до осені. Греки вважали, що анемони — то краплі крові Адоніса, прекрасного юнака, в якого безтямно закохалися одразу дві Зевсові доньки: Афродіта й Персефона. Одна панувала на землі, друга — в позасвіттях. Адоніс, ясна річ, надавав перевагу сонячній Афродіті, тоді заздрісна Персефона підмовила Аполлона стати диким вепром і пронизати юнака іклами. Смертельно поранений Адоніс навіки спустився в Тартар, а з крапель його крові виросли анемони. Якось воно так виходило, що в греків жоден міф не обходився без крові. (Може, саме тому наші предки звали міфи словом "кощуни"?) Кров лилася потоками й цілими ріками, і хоч на тій крові згодом ніби виростали квіти, однаково ж од усього цього лишилося досить тяжке враження. Бо як же рясно і, як казав поет, аж нещасно уквітчана земля такими квітами!
І знов уперта думка билася в Чорному до муки, до стогону, до знемоги: невже для того, щоб вічно жила краса, потрібні вічні вмирання? Ну, хай справді так, як у давніх віруваннях, де герої не вмирають, не зникають безслідно, бо очі їхні перейдуть квіткам, кістки — каменю, думки — вітрам, слова — людським серцям. Все так. Та невже ж потрібні вічні страждання, кров, загибелі?
Про свою дивну пригоду Чорний нічого не сказав ні Сашкові, ні Владо. Справді, була голівка богині в антикварній крамничці, викликала вона в нього якесь збурення в душі, то й що? Ота загадкова жива жінка? Може, старий антиквар любить містифікації. Або його помічниця. Або ще щось таке.
Вони далі билися над сценарієм, сиділи допізна то у Владо вдома, то в їхніх готельних апартаментах, тоді проводжали один одного додому, йшли сонним, не схожим на себе містом, на вулиці Маршала Тіто, на Теразії бачили, як не знати звідки, мовби з-під самої землі, з'являються загадкові маленькі люди ("Гноми?" — дивувався Сашко. "Цигани!" — сміявся Владо) і потужними струменями з широких пожежних рукавів змивають хідники, бруківки, кам'яні цоколі будинків, сходи, тераси, роблять свою справу вміло, без метушняви, суворі й мовчазні, як їхній Вергілій — Гойко. Вони теж припиняли свої суперечки, йшли мовчки, слухали, як шерхотять по асфальту цупкі рукави, як шумить і реве вода з них, очищаючи поверхню вулиць від непотребу, що зібрався на них протягом дня. Що ж. Ці повелителі вод змивають сміття щоденності, а вони прибирають сміття історії, очищають від нього її найяскравіші і найкоштовніші скрижалі.
Про Нушичеву вулицю Чорний не наважувався навіть подумати, але нездоланна сила гнала його туди, і десь за тиждень він все ж заблукав у ті місця, однак не зайшов до антикварної крамнички, а зупинився під деревами віддаля од вітрини, зупинився тільки на мить, щоб переконатися, що голова богині стоїть на своєму звичному місці, а оте її ніби оживання, втілення в молоду жінку — то мана, маячня, божевілля.
Справді, теракотова голівка стояла на вітрині, і округла рука притримувала розпущене волосся, а друга рука, яка тільки вгадувалася... Та Чорному було вже не до другої руки. Під платанами, де він ховався од самого себе, гостро запахло молодими яблуками й анемонами. Чорний здригнувся від того запаху, відхитнувся, рятуючись, але порятунку вже не було. Молода жінка в срібно-бузковій туніці стояла поруч і голими прекрасними руками марно намагалася дати лад своєму буйному волоссю кольору кизилкумського золота. Вона була така справжня, суща, жива, що Чорний виразно бачив, як у ніжній заглибині між її лопатками золотяться дрібнісенькі, мов роса, крапельки поту.
Зазирнути їй у обличчя, як того разу, Чорний не зважився. Це вже було б непростимим нахабством, а може, й святотатством. Жах майже містичний заволодів ним, ледь відриваючи ноги від землі, незграбно задкуючи, мало не стогнучи від безсилля власного тіла і ще тяжчого безсилля душі, він поволі відсунувся від зачарованого місця, а тоді кинувся навтьоки вже по-справжньому.
Більше Чорний не був на вулиці Нушича.
Фільм свій вони таки зробили і влітку наступного року відсвяткували його прем'єру в Києві, у кінотеатрі "Україна", і в Белграді, в столичному кінозалі "Олімпік".
Чорний поїхав до Белграда з дружиною. Хотів показати їй місто чарівне і водночас загадкове, схоже своєю витривалістю перед шаленством часу на Київ і всі інші тисячолітні міста, та в чомусь суттєвому і неповторне.
В їхніх безладних мандрах по Белграду Чбрний — свідомо чи несвідомо — завів дружину на вулицю Нушича. Вони опинилися перед антикварною крамничкою, і тут хтось зовсім сторонній і невідомий голосом ніби Чорного промовив: