Та поки тривали суперечки, крадії робили свою чорну справу. Корови зникали, від них лишалися тільки тельбухи в плавнях, не помагали ніякі дядьківські хитрування, і тут уже найтвердіші душі могли б упасти у відчай.
Порятунок, здавалося, знайшов сільський коваль Артемон Власенко.
— Цепками перегородити двері,— сказав він.— Навхрест два цепки завтовшки в руку, а тоді на прогоничі і не замикати, а заклепувати. Увечері я заклепаю, вранці розклепаю — і корова на пастівник. Цепок зубами не перегризе, стане розклепувати — почує й мертвий.
Це вже була штука надійна.
Загриміли ланцюги в дворах, почалося клепання поночі й удосвіта. Хто кликав Артемона, а хто прилаштовувався й сам, надто заможніші дядьки, у яких на все є потрібний припас.
Тиждень було тихо, а тоді пропала корова в Тринчика. Корів у нього було три, всі породисті, молочні, стояли в корівнику, двері якого сам Тринчик перехрестив товстелезними ланцюгами. Ланцюги лишилися нерушимі, дві корови теж, третьої не було. Збіглося півсела, прийшов голова комнезаму, прибіг і Петьків батько Дмитро, голова створюваного в селі колгоспу, дивилися, знизували плечима, розводили руками. Чудасія! І горе й сміх. Так ніби ту корову хтось зібгав, як ряденце, і виніс під пахвою, проповзши під ланцюгами.
— Може, тут її зарізали, а м'ясо винесли? — висловив хтось думку.
— А шкуру й тельбухи?
— І шкуру. В шкуру все склали й витягли.
— Так ніякого ж сліду!
— І крові ні капочки.
— Так наче корова випурхнула, як пташка.
— Може, то батюшка зробив її янголом?
— Перехрестись! Батюшка вже старий і неспособний.
— Тоді нечиста сила.
— Мо', відьма?
— Та в нас і відьом уже давно нема. Махновці як заскочили, то переколошкали всіх.
— Не махновці, а банда Марусі відьом виловлювала.
— Може, й вона.
Тринчик ходив між людьми, показував свої руки, позбивані пальці, зітхав:
— Люди добрі! Оцими ж руками заклепував. Погляньте, все ж цілісіньке! А корівки нема. Як же воно так, люди добрі?
Випадок був незбагненний, протиприродний, таємничий. Але випадок лишається випадком, коли він один. А коли те саме починає повторюватися? А в селі стали пропадати корови з-під таких запорів, як у Тринчика, пропадало й по кілька за одну ніч, і ніде ні сліду, ні знаку — загадковість і страх.
Дядьки загули. Перша підозра — на братів Кривокордів. Бо хіба ж не знаходили тельбухів у плавнях? Кривокорди, безпремінно вони! Он які розбійницькі очі — так і зирять, так і зирять.
— Не можуть вони. Ніколи ж не були замічені.
— Не були, так стали!
— А корів же як з-за цепів витягають?
— Виводять!
— Так цепки ж.
— Розклепують.
— А ніхто ж не чує.
— Не чує? Один валянок надставляє, а другий у валянку й клепає.
— Та в валянку ж не видко!
— Навпомацки. Чи ти не бачив, як отой їхній Василь видру ловить у вершу? І не видно й не чути нічого в воді, а він вершу наставив — і вже видра там!
Але на братів підозра хоч і падала, та якась ніби незлобива, добродушна, більше для балачок, щоб одвести душу. Натомість поповзло по селу інше, темне, зловісне, хиже:
— То созівці крадуть!
— В самих чортма, так вони й других із торбами хочуть пустити...
— А добираються ж до корів як? — не вірив дехто.
— Та як! Ганчір'я свого понаносять і клепаютыу ганчір'ї. Хто ж там почує?
— І не встережешся від них, бо все ж бачать і знають.
Лиховісний поговір неабияк стривожив Петькового батька Дмитра, і той кинувся до району. Не можна допустити, щоб отак ганьбили колгоспну справу! І хто ж? Куркулі та їхні підспівувачі. Вивести на чисту воду! А для цього — неодмінно знайти таємничих злодіїв. Коли навіть діє нечиста сила, що випадково залишилася від минулих епох, то викрити й нечисту силу! І вперед семимильними кроками до цілковитої перемоги!
В районі довго думали (за той час у селі щезло ще кілька корів), і нарешті аж із самого Кобеляка прислано слідчого Шапталу.
Шаптала зупинився у них, пояснивши це так:
— У попа я не можу, бо він відокремлений від держави. А я представник держави. Куркулі — мої класові вороги. До вдови — гріх, та ще й жінка в мене ревнива. От і виходить — тільки до голови.
У Шаптали була голена голова і портфель. І те й те Петько бачив уперше. В селі й лисих дядьків майже не було, а тут уся голова — як коліно! Та ще й портфель. Жовтий, з цупкої шкіри, два мідних замки, що клацають, ніби курки в двостволці. Петько тільки чув про прртфелі, але ніколи ще їх не бачив і не думав, що вони такі. В портфелі в Шаптали було повно паперів, законів, олівців, якогось таємничого причандалля, видобув він звідти великий чистий рушник, синю бляшану коробку з намальованим на кришці білозубим негром і написом: "Зубной порошок ТЭЖЭ", шматок мила, помазок, бритву, дзеркало і одразу ж, попросивши в Петькової матері теплої води, став намилювати голову і шкребти її бритвою.
— Дядьку,— здивувався Петько,— а нащо ото ви таке робите?
Шаптала весело позирнув на малого з-під білої піни, блиснув міцними зубами:
— А твоя мати город виполює?
— Уіу.
— Знаєш навіщо?
— Щоб бур'яном не заростав.
— От і я голю голову, щоб не заростала бур'яном.
— А хіба в вас бур'ян на голові?
— В мене, може, й ні, а в когось — і бур'ян.
— Так то ж у когось.
— А я виполюю всі бур'яни. Пойняв?
Першими він викликав братів Кривокордів. Петько саме пригнав корів із пастівника, тож міг покрутитися неподалік од слідчого, щоб не проґавити щось цікаве. Мати засвітила каганець, Шаптала всівся на покуті, розіклав на столі папери й закони, загострив олівця, Кривокорди насилу вмістилися в хаті, стали оддаля, підпирали чорними головами стелю.
— Прошу сідати,— строго звелів Шаптала. Брати трохи поворушилися, але з місця не зійшли.
— Я сказав: усім сісти! — ще суворіше повторив слідчий.
— Та ми й так,— сказав середульший із братів, Захарько.
— Ви повинні сісти перед правосуддям!
— Питайте вже, бо ми можемо й піти,— спокійно порадив йому Захарько.
Шаптала мав би розпитати про братів хоча б і в Петька, тоді знав би про них трохи більше, а так — самі несподіванки. Він почав щось писати, тоді звернувся до братів:
— Відповідати на всі мої запитання. Найперше запротоколюємо про ваші особистості. Хто з вас старший?