І не пішла-м.
Він знов прислав.
— Ні,— кажу,— не піду. Або я що, аби ішла до нього? Світа не маю?
І з тим вже супокій. Вже ані не посилають, ані не питають. А мені добре. Дні злітають мені, як птахи. Жури не знаю. Вже що, а щастя дав мені бог! Смуток відвернули судільниці від мене і, як кажуть, кого полюбили, душу золотом позолотили — щаслива!
— Сама з себе! — докінчила пані мов до себе.
— Або я знаю? Щаслива!
— Параско, коли ти заплачеш? — питає не раз Гаврісан і лиш киває головою.
— Як сухий дощ стане падати,— кажу,— а поки що дайте на тютюн!
А він засміється — дасть. Добрий був Гаврісан, була би-м пішла за нього, але мав уже жінку. Носилася в хустці і спідниці, а газдиня була така, що раз! Всяку роботу знає, а за часом банує, [10] як за дитиною.
— Заплаче,— каже Гаврісаниха,— як засватається з бідою!
— За парубків не йшла,— кажу,— що сватало їх мене, і бідних, і багачів, з п'ятнадцять! а за біду б я йшла? Гей, гей, не з'їсть вона мене!
— Видко, тобі життя — сонце.
— Ну,— кажу,— сонце не сонце, але і не смуток.
Раз сниться мені сон. Сиджу десь ніби під якоюсь хатою і пряду білу куделю. Куделя біла, як сніг, а нитка з неї вже срібна, а клубок ниток то таке вже срібло, якого й не бачила ніколи. Пряду. Нараз приходить якась жидівка і сипле мені в полу повно булок. Се снилося мені. А тепер слухайте. Тої самої ночі з п'ятниці на суботу снить Юрій у пана Куби в місті, що я прийшла до нього і дала йому одну булку, а одну затримала собі. Ну, вірите ви оце чи ні? Тогди наперся він іти конче по мене. Так вже йому судільниці заподіяли.
Пан Куба вже йому розповідав за мене.
Казав: "Візьмеш її за жінку, буде тебе довіку тримати; дівка як блискавиця, буде вам добре в мене". Іншим разом клептав йому знов голову: "Візьми Параску, бо вхопить її тобі другий з-під носа, як яструб курку!"
І він вибрався.
Забрав з собою одного товариша, що вже був перед сим у Гаврісана та знав і мене, і прийшли до нас до Гаврісана, до Брязої...
Я була саме тогди на горі в колибі. Пораюся там з якоюсь роботою. Приходить його товариш — він сам лишився у Гаврісана в селі — станув надолині і загримів: "Параско, гей-й!" — аж луна прокинулася лісом.
— Гей! — кричу назад.
— Ходи-ста!
— Чого вам мене?
— Дай вогню до люльки!
— А ваш кремінь де?
— Загубив...
— А мій у воду упав!
Він закляв надолині, а я розсміялася.
— Не йдеш?
— Вам вогню треба?
— Подаш в хаті. По тебе Юрій прийшов. Махай, чарівнице!
"Зачарувало б тобі язик за твою новину! — гадаю собі, та й з тим і стуманіла.— Прийшов! Що з того має бути?"
Відтак не знала, як збігла вдолину.
Знаю лиш того, що загубила свою люльку, що мені її сам пан Куба дарував — так мені щось світ завернуло. Встидно мені так, що — ей боже! Ну, але йду. Входжу в хату, а він сидить, де лавки зв'язуються! Як я то увиділа, по мені мороз пробіг. Се-бо так, що як парубок хоче конче дівку взяти, то дивиться, аби як увійде в хату, усів якнайборше, де лавки споюються; тогди йому її вже ніхто не відіб'є. Тогди я по хаті ходила, як по коліна в землі.
І не виджу, який він. Чи старий, чи молодий, чи файний, чи поганий! Щось мені очі заступило... чудно мені так — смерть...
А він їсть мене очима. І наперся він, щоб я з ним ішла. Іти, та й іти, та й іти! Вже і з Гаврісаном говорив, і з Гаврісанихою, вже розревівся в граждах і волох-чабанисько, що з ним билася, але всім він сам сказав, що по мене прийшов, лише жде, щоб я йшла.
І пішла я — вірите чи ні?
— І на яке ти йдеш? — питає Гаврісаниха.
— На боже,— кажу їй.
— Ходить, як година по людях! — каже Гаврісан, що нерадо пускав мене від себе.— То тут, то там, не загріває місця нігде!
— Загрію місце там, де мені захочеться, кому що до мене? — кажу.
— А як трафиш зле?
— Не трафлю зле. Голови в бесагах не ношу, щоб не знала, що роблю. Не злюблю, верну назад.
— Вже ліпше брати Ілію (чабаниська того)! — сварить Гаврісаниха.— Хоч парубок, як медвідь, та й здатний до всього, а то — бойко!
— Або я йду за нього? — кажу їй.— От — іду!
Гаврісан сплюнув.
— Тьфу! — каже.— Дівка здуріла.
— І не страшно тобі, мой?
— Чого? Світ божий, а не його.
Не страшно мені. "Чому не йти? — гадаю собі.— Піду та й подивлюся на дудяну, [11] і так ще там не була. Там сидить пан Куба. Може, дасть другу люльку; а тютюну певно що дасть! А у нього не лишуся, як не схочу". А він щохвилі питає: "Ідеш вже, Параско? Ходи, роботу покинув".
І пішли ми.
Як минали ту гору, де паслися вівці пана Куби та й Гаврісана, грав чабанисько в трембіту. Грав таку тугу, що — ей боже! Дивлюся на гору — і не забуду його.
Стоїть медведисько з чорним патлатим волоссям своїм, округ нього вівці білі й чорні дрібніють з трави... стоїть сам-один та й плаче в трембіту... Грав, доки нас видів, а як зійшли з його очей, як погнав голосом по-через гори— "у-х!..", аже в серці відбилося. Тільки і виділа я його.
— Що се? — питає Юрій та й дивиться боком.
— Се чабан за Параскою! — каже його товариш. — Злюбив її.
— Чому ж ти за нього не пішла? — звернувся відтак хутко до мене, а на Юрія кривить лицем.
— Банно вам? — кажу.
— Ящірко!..
— Не мала волі до нього!
І йшли ми.
Я йшла за ними, як сліпий за видющим. Ідемо... вони оба наперед, а я ззаду за ними. Слухаю, а вони кажуть по-волоськи, аби я не розуміла, а я розуміла все — привчилася з чабаном, лиш не вміла говорити,— кажуть: "Ведім її верхами та вузинами, а не дорогою, щоби не втікла назад..." А я підняла добре голову та й стрілила округ себе очима. "Гай, гай! — погадала.— А я не сліпа, а ноги мої не пара вашим. Не схочу лишитися, найду собі спряток!" — І запам'ятала собі добре, куди мене вели...
Ввечір прийшли ми до дудяни і до одної хати. Тут розпрощався з нами товариш і пішов далі. Юрій отвирає хату.
— Так ми не йдемо до пана Куби? — питаю.
— Чого до нього? Ти гадаєш,— каже він,— я привів тебе для пана Куби? Я знаю, що він того хотів, але я не хочу. Найде собі другу наймичку, не журися!
— А мені що за нього журитися? — відповідаю та й лиш згадала люльку... був би дав!
Відтак каже:
— Тепер ми вже дома. Газдуй здорова! Вари їсти! — І дав яєць, і масла, і молока.
"Не діждеш ти сього, аби я тобі їсти варила!" — гадаю собі, а відтак встала, розгорнулася та й зварила.