І воліклася вона поволі, поволі, мов сліпа, або збита, або сама стариня, і доволіклася до своєї хати.
Пришкутильгавши до воріт, заздріла у вікні світло. Він був дома. Приступила до вікон, заглянула, видить: на її постелі розкинулася Текля, її сестра, розпатлана, погана — спить; а він сидить коло печі, щось зашиває... Нею аж стрясло щось... ноги почали теліпатися... а з самого серця її підійшло щось аж до голови, щось страшне. Їй захотілося підпалити хату або заподіяти щось, щоби і його, і її стратило, але відтак відійшло, якби чиєюсь рукою зняло. Не чула більше ні жалю, ні болю. Їй було все байдуже. Була лише зморена, обезсилена; чула біль в цілім тілі, а ноги... в них тьохкало, як клевцем...
В голові шуміло... поганий той шум лісний закрався їй в голову, і якесь дзвонення пробивалося крізь нього.
І поволіклася до шопи, що притикала до хати, заслонена густою вишнею; кинула сердак, киптарик з себе, повалилася на то, перехрестилася і уснула... Коли пробудилася зранку і встала, було в хаті порожньо. Ні її, ні його не було. І спала вона ще цілу днину і цілу ніч, а коли на другий ранок встала, була здорова і погідна, як тогди, коли вибиралася в дорогу на смерть.
— А як він прийшов, Параско? — питала пані.
Як він прийшов,— розказувала,— то вона саме тогди давала курям їсти. Кинув на неї очима і сплюнув.
— А що,— каже,— була в "moara dracului"? Коли будуть молоти?
— Змололи би тебе гріхи твої! — каже вона йому, і більше нічо. І не говорила вона до нього п'ять день; не казала йому забиратися і не казала лишатися. Їсти не варила, світла, коли приходив увечір, не світила, а коли в неділю казав, що не має чистого шмаття, вона лише казала: "Мене нема!"
— А Текля?
А Текля як прийшла, то її дюгнуло, як сто язиків гадячих. Вона зірвалася та й за барду.
— Підеш з моєї хати, суко? — закричала.
— Ігі на тебе! Ти здуріла? — каже вона та й витріщила свої пульки на ню.
— Підеш! Підеш! — кричить вона все своє.— Зараз буде смерть твоя і моя! — І вже їй щось руку здіймає всадити їй барду в голову. Але дав бог, що вона пішла, і гріх відвернувся від неї. Кинула вона барду під піч на дрова та й утерла піт з чола... ей боже!
П'ятого дня іде вона в місто.
Він здогонює її.
— Дай два банки! — каже їй.
— Не дам.
— Але! — каже та й ще сміється з неї.
Вона нічо.
— Не даш, мой?
— Не дам.
Він сплюнув і засунув капелюх назад.
— Не даш?
— Не дам!
Тогди він їй в лице — трас! на, маєш! Світ закрутився з нею, потемнів, потемнів — іскри поперед очі перелетіли, упала!
Тогди пірвав він її за ногу, закинув на плечі, як бесаги, і поніс додому. Тут гепнув нею на призьбу — гинь!
Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить — хто не знає того болю, нехай не зазнає. І прокляла вона його другий раз. І в добру годину прокляла його; сам бог чи нечистий всадили їй той проклін в губи, бо він достиг його...
За тиждень вернув.
Звідки? Не знає. Не питає. Вже вона для нього серця не має і жде лише, щоби проклін достиг його.
— Добрий вечір...
— Добрий вечір.
І більше нічо. Ходить по хаті — ні, вже шкутильгає з палицею, шукає собі подійки, а до нього якби води в рот набрала.
— Параско, не маєш що їсти? — питає він, а самий кидається зморений на постіль.
— Їж, що-сь наварив собі! — каже вона йому.
І лежить він, лежить... а відтак як зачне плакати! Гудів, як пострілений вовк. А вона нічо: плач,— гадає собі,— доки не загасиш пекла під собою: вже я для тебе серця не маю!
Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров — а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір каже:
— Параско, я йду до Дорної-Ватри на роботу до трачки; бувай здорова!
— Ідіть здорові,— вона йому.— Най вам бог помагає!
І пішов.
Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини.
— Що ж з ним сталося, Параско?
— Та що! — відповіла.— Не пішов до Дорної! Обікрав тут одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. "Так тобі бог дав,— сказала я, коли се почула,— дав бог за мене. Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!" Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах! Ну, але так хотів.
— Ой Параско, ви й не знали, кого мали в себе! — каже пані.— Ще був би вас коли вбив!
Вона похитала головою та й усміхнулася.
— Та що був би в мене взяв? Я бідна, а моє тіло не був би обміняв на гроші. Заким би мене був вбив, я була би його удушила. Не боюся! — сказала.
— Не боїтеся! А все ж таки — от, і здурив вас, і ногу вам збавив.
— Ну,— каже вона, здвигаючи плечима,— се, може, і судільниці так усудили. З-за мене покарав його бог. Через одно є друге.
— А з Теклею як? Не помирилися?
Вона сплюнула і почала знов люльку набивати.
— Та що мала я з нею робити? Присунулася знов до мене, заговорила, а я і приймила знов у хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Живу з нею про людське око, аби не говорили, але серця для неї більше не маю. За тиждень в тоту саму днину, що я її мала вби ти, взяла вона темну дитину — три роки дівчинка — до себе за свою. Видко, гризло її сумління за мене або, може, дав їй бог сон взяти сироту до себе. Та й добре зробила вона, що послухала божої волі, може, прийде їй за те яка парть [15] на тамтім світі. А воно сліпеньке таке, сміється до неї, бідне таке, що... ей боже! все ніби пряде з нею враз...
— А відтак ви вже від тої пори самі живете, Параско?
— Та ніби сама,— сказала.— Одного разу прийняла я була ще одного майстра до себе, також волоха. Ні молодий ні старий — вдівець; прийняла його в хату, гадаю; буде добрий, буде і йому добре; а заграє лихом, найдуться двері в хаті!
— Як ви можете ні з сього ні з того приймати до себе чужого чоловіка в хату? — спитала пані з переляком.— І не страшно вам? Сама-одніська жінка, як ви, а й не моцна вже така...
Її очі запалали, і веселий усміх пробіг її лицем.
— Гей, гей, саміська жінка! Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася? — відповіла.— Хто був зо мною, як я пішла за Юрія? Знала я його? Прийшов, а я пішла. Та й тогди-таки ще і не знала, чи злюблю в нього... пішла! Мала щастя. Мені ніколи не страшно. Так мені бог дає, що не боюся, все гадаю: що має бути, буде.