Батько. Воно, правду кажучи, видно; надворі ясно.
Дід. Хіба ясно надворі?
Батько. Ясніше, ніж тут.
Дядько. А я собі люблю отак розмовляти в потемках.
Батько. Я теж.
Дід. Мені здається, що дзиґар занадто цокає.
Старша дочка. Бо ніхто не говорить, дідусю.
Дід. Чого ж ви мовчите?
Дядько. А що ж ми маємо говорити, по-вашому? Ви глузуєте собі з нас!
Дід. Чи воно дуже темно в хаті?
Дядько. Та не дуже й видно.
Мовчання.
Дід. Мені щось недобре, Урсуло; одчини трохи вікно. Батько. Справді, доню, одчини трохи вікно; оце вже й мені бракує повітря.
Старша дочка одчиняє вікно.
Дядько. Я так думаю, що ми всі надто вже довго сиділи замкнені.
Дід. Чи вікно одчинене?
Старша дочка. Авжеж, дідусю, одчинене настежи.
Дід. Не сказав би, що відчинене; не чутно нічогісінько знадвору.
Батько. Надзвичайна тиша.
Старша дочка. Тихий ангол пролетів.
Дядько. От за се не люблю села.
Дід. Я б хотів, щоб хоч загомоніло що. Котора година, Урсуло?
Старша дочка. Хутко північ, дідусю.
Тут дядько починає ходити з кутка в куток по хаті. [233]
Дід. Хто се ходить коло вас?
Дядько. Се я, се я, те бійтесь. Мені хочеться трохи розійтись.
Мовчання.
Та вже хіба сяду — не видко ходити.
Мовчання.
Дід. Я хотів би десь інде бути!
Старша дочка. Куди ж би ви хтіли йти, дідусю?
Дід. Не знаю, куди,— в іншу жату; куди-небудь! Все одно, куди!
Батько. Куди ж ми підемо?
Дядько. Вже пізно, щоб іти.
Мовчання. Всі посідали нерухомо навколо стола.
Дід. Що се я чую, Урсуло?
Старша дочка. Нічого, дідусю, то листя спадає; так, то листя спадає на терасу.
Дід. Зачини вікно, Урсуло.
Старша дочка. Добре, дідусю. (Зачиняє вікно і вертається.)
Дід. Мені холодно.
Мовчання. Три сестри обіймаються.
Що се я чую тепер?
Батько. То три сестриці поцілувались.
Дядько. Здається, вони дуже бліді сьогодні.
Мовчання.
Дід. Що я чую тепер, Урсуло?
Старша дочка. Нічого, дідусю, то я склала руки.
Мовчання.
Дід. Що я чую ще?
Старша дочка. Не знаю, дідусю... То, може, мої сестри тремтять.
Дід. Я теж боюся, дітоньки.
Тут місячний промінь падає крізь шибу і розсипав кілька дивних плям по хаті. Північ б'є, і за останнім гуком здається декому, немов хтось підвівся дуже раптово.
Дід (здригнувся від якого особливого жаху). Хто се встав?
Дядько. Ніхто не вставав!
Батько. Я не вставав. [234]
Три дочки. Ні я! — Ні я! — Ні я!
Дід. Але хтось таки встав від стола.
Дядько. Світла!
Раптом чутно крик жаху праворуч, з дитячої хати; і сей крик чутно аж до кінця сцени з різними градаціями жаху.
Батько. Слухайте! Дитина!
Дядько. Воно ще ніколи не плакало!
Батько. Ходім подивімось!
Дядько. Світла, світла!
В сю хвилину чутно раптову біганину, приглушені кроки в хаті ліворуч. Потім мертва, тиша. Всі прислухаються з німим жахом, врешті одчиняються помалу двері з тієї хати, де хвора, і світло вривається до зали з дверей. На порозі з'являється сестра милосердя в чорних шатах, склоняється, хрестячись, даючи тим звістку, ще жінка вже вмерла. Вони розуміють се і по хвилі вагання та жаху йдуть мовчки в хату до померлої, тим часом дядько затримується на порозі і ввічливо відступає набік, щоб дати дорогу трьом дівчатам. Сліпий; зоставшись сам, встає і метушиться; хапаючись руками за стіл у темряві.
Дід. Куди, ви йдете? Куди ви йдете? Вони мене покинули самого!
Завіса.