Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення або щось таке. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені на обличчя.
Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось незрозуміле, він випустив і свічку, і папірець і кинувся темним коридором до сходів.
Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер і я зрозумів його... моє обличчя було біле, мов крейда.
Все це й справді було жахливо. Я не сподівався таких страждань. Ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра моя наче горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, як мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, хоч я жив у кімнаті сам. Іноді я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався... Потім я знепритомнів. Прокинувся я ще поночі.
Біль пройшов. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку і жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої — немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорішими, і, нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини бліднули і зникали; останніми зникли білясті нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця... Нарешті, залишилися самі змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.
Насилу я встав. Деякий час я був безпорадний, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я почував кволість і голод. Підійшов до дзеркала і глянув на ніщо... на ніщо, коли не зважати на збляклий пігмент за сітчаткою очей, блідший, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.
Неймовірним напруженням волі я примусив себе підійти знову до апарата й закінчити процес.
Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня мене розбудив стукіт у двері. Я знову відчував у собі силу. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді схопився на ноги і якомога тихіше заходився розкладати свій апарат на деталі і розкидати їх по кімнаті — так, щоб ніхто не міг догадатись, як його збудовано. У двері знову загрюкали: чиїсь голоси почали кликати мене — спершу то був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Мені потрапили під руки невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, затріщали двері. Хтось намагався висадити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька днів тому, не піддавалися. Однак це й налякало мене, і розсердило. Тремтячи від збудження, я метушився по кімнаті.
Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж тіпало від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, зламали засуви і стали в проймі. То був хазяїн з двома своїми пасинками, дужими хлопцями років двадцяти трьох — чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кішки.
Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і зазирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою нижньою губою були за фут від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити кулаком у його дурнувату пику.
Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що приєднались до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Надзвичайне піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами,— стара також увійшла в кімнату, озираючись підозріло, як кішка,— що намагалися розв’язати загадку мого існування.
Домовласник, наскільки я второпав з його суржику, погоджувався з старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов саме на площадку. Його покликали сюди і набалакали цілу торбу різних нісенітниць.
Я подумав, що ця моя апаратура, потрапивши на очі спостережливій освіченій людині, може багато чого пояснити їй. Отож скориставшися з нагоди, я вліз через вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину й потрощив обидва апарати. Як вони налякались! А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.
Увійшовши до вітальні, я почекав там, поки вони зійшли вниз, обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і нишком піднявся назад до себе. Підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вогонь газ з допомогою гумової трубки і...
— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.
— Підпалив. Це був єдиний засіб, щоб замести сліди, та й будинок напевне був застрахований... Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях" я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давало це мені. В голові моїй аж роїлося від дивовижних і захоплюючих задумів, які я тепер міг вільно здійснювати.
XXI. НА ОКСФОРД-СТРІТ
Коли я вперше спускався сходами, виникли несподівані труднощі: ходити й не бачити своїх ніг — справа нелегка.
Двічі я навіть спіткнувся, якось дивно й незручно було мені взятися за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.
Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпих. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі втішатися своєю надзвичайною перевагою.