— А матеріали у вас є? — поцікавився Барсак.
— Повністю.
— Скільки часу вам на це потрібно?
— Два місяці.
— Гм! — тільки й вимовив Флоранс і рушив далі в глибокій задумі.
Два місяці! А харчів лишалось на два тижні.
X. ІДЕЯ ФЛОРАНСА
Який несхожий на вчорашній був цей день 13 квітня! Мало хто з обложених стулив повіки в останні години ночі. У всіх одне було на думці — як вийти із тяжкого становища, і ніхто не міг нічого придумати. Навіть Камаре почував свою безпорадність. Він не бачив іншого виходу, крім спорудження нового планера. Та було б справжнім самообманом покладати надії на машину, будівництво якої потребувало двох довгих місяців, в той час як харчів лишилося щонайбільше на два тижні.
До того ж після старанної перевірки з’ясувалося, що наявних запасів і городини, яка дозрівала, могло вистачити тільки днів на дев’ять або десять. Це означало, що ще до закінчення квітня неминуче почнеться голод. Щоб по можливості відтягти цю страшну мить, вирішили одразу обмежити норми споживання, — захід, який не міг врятувати обложених, але так би мовити розтягував їхню агонію.
Покінчивши з цим і розпорядившися роботами по спорудженню нового планера, Марсель Камаре, після сніданку, цього разу дуже скромного, в супроводі своїх гостей відвідав пораненого. Доктор Шатонней завірив, що той в стані витримати допит.
— Хто ви такий? Як вас звуть? — спитав Камаре.
— Фергус Давід.
— Це два імені, — зауважив Камаре. — А справжнє ім’я і прізвище?
— Даніель Фран.
— Національність?
— Англієць.
— Ваше становище в Блекленді?
— Радник.
— Радник?.. — не зрозумів Камаре.
Видно було, що Франа це здивувало, але він все ж пояснив:
— Так називають тих, хто управляє разом з Кіллером.
— Давно ви тут?
— З самого початку.
— Ви знали Кіллера раніше?
— Так.
— Де ви з ним познайомилися?
— У загоні Бакстона.
Почувши ці слова, Джейн здригнулася. Доля посилала їй нового свідка.
— У загоні Бакстона?.. — повторив Камаре. — Чому ж я вас не пригадую?
— Мабуть, я дуже змінився, — розсудив Фран філософічно. — Я ж там був з вами разом, пане Камаре.
Джейн більше не могла витримати і втрутилась.
— Ви були в загоні Бакстона, коли туди приїхав Гаррі Кіллер? — спитала вона.
— Так.
— Чому капітан Бакстон так легко прийняв його в загін?
— Не знаю.
— Чи правда, що з того дня, як Кіллер вступив у загін, він фактично став його начальником?
— Дійсно, це так, — відповів Фран, якого, видко, дивувало, що його запитують про такі давні справи.
— Виходить, саме за наказами Гаррі Кіллера загін Бакстона почав наскоки й грабежі, які привели до знищення загону?
— Так, — підтвердив Фран.
— Капітан Бакстон до цього не причетний?
— Ні.
— Ви чуєте, панове? — сказала Джейн своїм супутникам. Потім вона знову звернулася до полоненого: — Чому ж капітан Бакстон поступився місцем Гаррі Кіллеру?
— Звідки мені знати? — нетерпляче відповів Фран.
Схоже було на те, що він говорив щиро. Джейн не стала наполягати.
— Чи відомо вам принаймні якою смертю помер капітан Бакстон? — спитала вона.
— Та... під час бою, — відповів Фран таким тоном, наче це було всім відомо. — Разом з ним загинуло ще багато людей.
Джейн Бакстон зітхнула. І цього разу їй так і не довелося дізнатись про ті моменти, які ще були не зовсім ясні.
— Я скінчила, — сказала вона.
Інженер одразу продовжив допит про те, що його цікавило.
— Звідки дістали негрів, коли будували місто? — спитав він.
Фран здивувався, аж очі розплющив: мовляв, що за дурне запитання!
— Та де ж, чорт забирай, як не по селах. Не важко зрозуміти.
— Яким чином?
Фран знизав здоровим плечем.
— Жартуєте?! — промовив він. — Ніби ви й самі не знаєте! Забирали їх, і край!
— Ага! — промовив Камаре і, пригнічений, опустив голову. — А машини, які були потрібні напочатку — звідки вони?
— Не з місяця, певна річ, — глузливо промовив Фран.
— З Європи?
— Треба думати.
— Як вони прибували?
— Очевидно, не прилетіли... І що за смішні
запитання ви ставите, пане Камаре. А ви як хочете, щоб вони прибували? Розуміється, їх привозили на кораблях.
— А вивантажували де? — продовжував Камаре спокійно.
— В Котоноу.
— Але від Котоноу до Блекленда дуже далеко. Як їх доставили сюди?
— Верблюдами, кіньми, волами, неграми, — коротко відповів Фран, починаючи втрачати терпіння.
— Під час цієї довгої подорожі, треба думати, чимало негрів повмирало?
— Авжеж, не народжувалось. Та я їх не лічив — не цікавився.
Камаре перейшов до іншої теми.
— За машини треба було платити?
— Ще б пак! — кинув Фран, якому запитання здавалися все більш безглуздими.
— Виходить, в Блекленді є гроші?
— Цього не бракує.
— Звідки вони беруться?
Фран остаточно втратив терпіння.
— Скільки ви ще будете мене морочити, пане Камаре, запитуючи про те, що знаєте краще ніж я? Планери ж зроблено не для розваги. Хіба вам не відомо, що час від часу ними приставляють Гаррі Кіллера й інших на Біссагоські острови, звідки вони їдуть пароплавом на невеличку прогулянку по Європі, а найчастіше — в Англію? Не мені вам розказувати, що в Європі існують банки, старі багачки і так далі, — словом, що там чимало людей, яких вигідно відвідати... без запрошення, а потім піти собі тишком-нишком.
— І такі поїздки повторювались часто? — спитав Камаре, обличчя якого палало від сорому.
Фран тільки рукою махнув.
— Ну от, знов! — пробурмотів він. — Як коли. Разів три-чотири на рік.
— А остання коли була?
— Остання?.. Місяців три-чотири тому. Так, чотири з половиною.
— І кого відвідали цього разу?
— Не можу сказати напевно. Я тоді не їздив. Здається, якийсь банк. Знаю тільки, що такого вдалого діла ще не було.
Марсель Камаре помовчав. Він був смертельно блідий і, здавалось, постарів на десять років.
— Останнє слово, Фран, — сказав він. — Скільки негрів працює на полях?
— Коло чотирьох тисяч, а може й більше. І жінок тисячі півтори.
— І дістаєте їх, напевне, так само, як і спершу?
— Ні, — спокійнісінько відповів Фран. — Тепер, коли в нас є планери, негрів привозять.
— Ах, так! — промовив Камаре. Він знов помовчав і питав далі. — Ну, а як ви пробралися сюди?
Фран вперше завагався перед відповіддю. Зрештою, запитання було серйозне. Він лютував, але все ж змушений був відповісти, і сказав неохоче: