Рів'єр підняв очі на людей. Він намагався розпізнати серед них тих, хто повільно ніс у собі своє відкриття або своє кохання, і думав, які самотні люди — доглядачі маяків.
Рів'єрові була приємна тиша канцелярії. Він неквапливо переходив з кімнати в кімнату, і його кроки звучали самотньою луною. Друкарські машинки спали під чохлами. У великих замкнених шафах акуратно стояли папери. Десять років досвіду і праці. Йому уявилося, що він в темних підвалах банку, де зібрано величезні багатства. Він думав, що в кожній його папці є дещо коштовніше від золота: жива сила. Жива сила, хоч вона й заснула, як золото в банках.
Десь тут він зустріне єдину живу душу — чергового секретаря. Десь тут людина працює, щоб не зупинилося життя, щоб людська воля знайшла своє продовження, щоб від посадки до посадки, від Тулузи до Буенос-Айреса ніколи не обірвався ланцюг.
"І ця людина нічого не знає про свою велич".
Десь боролися поштові літаки. Нічний політ тягнувся довго, наче хвороба: треба було ждати. Треба було допомагати цим людям, що руками, коліньми, грудьми зустрічали морок, віч-на-віч билися з ним і в усьому світі не знали більше нічого, окрім хистких, невидимих стихій, з яких вони силою власних рук, наосліп, мусили вирватися, наче з морських глибин. Яким страшним іноді може бути признання: "Я освітив свої руки, щоб побачити їх..." У червоному світлі, мов у ванночці з фотопроявником, проступає тільки оксамит рук. Це те, що лишається від світу, і те, що треба врятувати.
Рів'єр штовхнув двері відділу експлуатації. В кімнаті горіла одна лампочка, утворюючи в кутку світлу пляму. Клацання єдиної друкарської машинки надавало цій тиші якогось особливого змісту, але не заповнювало її. Іноді дзвонив телефон; тоді черговий секретар вставав зі свого місця і йшов назустріч цьому настирливому і сумному поклику. Він знімав трубку і невимдима тривога зникала: то була дуже лагідна розмова в затіненому кутку. Потім людина байдужно поверталася до свого столу, вираз самотності і сонливості, що застиг на її обличчі, приховував нерозгадану таємницю. Коли два літаки перебувають у польоті, кожен поклик, що йде звідти, зовні, з ночі, несе в собі загрозу. Рів'єр думав про телеграму, яку приносять увечері, коли вся сім'я сидить круг лампи, потім про нещастя, що його кілька нескінченно довгих секунд скриває батькове обличчя. По ньому спочатку пробігає тільки слабенька хвиля, — така спокійна, така не схожа на раптовий крик. І кожного разу у приглушеному дзвінку Рів'єр чув глухе відлуння того крику. І кожного разу, коли черговий, повільний в своїй самотності, повертався з тіні до лампи, схожий чимось на плавця, який виринув поміж хвилями з глибини, Рів'єрові вважався в його рухах тягар таємниці.
— Сидіть. Я підійду.
Рів'єр узяв трубку, почув гудіння світу.
— Я — Рів'єр, слухаю вас.
Слабкий шум, потім голос:
— З'єдную вас з радіостанцією.
Знову шум, потріскування контактів у комутаторі, потім уже інший голос:
— Говорить радіостанція. Передаємо телеграми.
Рів'єр записував, киваючи головою:
— Так... Так... Гаразд...
Нічого важливого. Звичайні службові зведення. З Ріо-де-Жанейро вимагали довідку, Монтевідео говорив про погоду, а Мендоса — про технічне устаткування. То були звичні, домашні звуки.
— А літаки?
— Грози. Літаків не чуємо.
— Гаразд.
Рів'єр подумав, що ось тут чиста ніч, сяють зорі, а радисти вже вловлювали в ній подих далеких гроз.
— До побачення.
Рів'єр підвівся, до нього підійшов секретар.
— Папери на підпис, пане директоре..
— Гаразд.
І раптом Рів'єр відчув велику прихильність до того чоловіка, на плечах якого теж лежав тягар цієї ночі. "Бойовий товариш, — думав Рів'єр. — Він так ніколи й не дізнається, як об'єднує нас ця безсонна ніч".
IX
З пачкою паперів в руках Рів'єр повернувся до свого кабінету і знову відчув той гострий біль у правому боці, який непокоїв його уже кілька тижнів.
"Кепські справи..."
Він притулився на мить до стіни.
"Це безглуздя".
Потім дістався до фотеля.
В котрий уже раз Рів'єр відчув, що він зв'язаний, мов старий лев, і його охопив глибокий сум.
"Скільки праці — і так закінчити! Мені п'ятдесят; п'ятдесят років я наповнював своє життя, створював самого себе, боровся, міняв хід подій, — і ось що цікавить і сповнює мене тепер, витісняючи все інше... Це безглуздя".
Він почекав, коли біль трохи вщух, витер піт і взявся до роботи.
Повільно переглядав папери.
"Під час демонтування мотора 301 в Буенос-Айресі відзначено... На винного накласти суворе стягнення".
Він підписав.
"На аеродромі у Флоріанополісі всупереч інструкціям..."
Він підписав.
"В порядку дисциплінарного стягнення звільнити начальника аеродрому Рішара, який..."
Він підписав.
Біль у боці став тупіший, але не зник, жив у ньому як щось нове, надаючи життю нового сенсу, і примушував Рів'єра думати про себе самого майже з гіркотою.
"Справедливий я чи несправедливий? Не знаю. Коли я караю — аварій стає менше. Відповідальна за це не людина, а якась темна сила, і оволодіти цією силою можна тільки тоді, коли держиш людей у руках. Якщо б я був дуже справедливий, то нічний політ щоразу перетворювався б на гру зі смертю".
Рів'єра охопила втома — він стомився, так невідступно добиваючись свого. Він подумав, що жалість — це гарна риса. Поглинутий думками, він усе ще гортав папери.
"...щодо Робле, то з нинішнього дня він у нас не працює".
Рів'єр згадав старого Робле і вечірню розмову з ним:
— Це буде урок. Це буде урок для всіх.
— Але ж пане... Це ж було тільки раз, подумайте пане, — один-єдиний раз! Я працював усе своє життя!
— Потрібен урок.
— Але ж пане!... Погляньте, пане!"
Потертий бумажник і стара газета з фотографією, де молодий Робле стоїть біля літака.
Рів'єр бачив, як тремтіли старечі руки з цим наївним доказом колишньої слави.
"— Це було в дев'ятсот десятому році, пане... Це ж я зібрав перший в Аргентині літак! З дев'ятсот десятого року я в авіації... Це, пане, двадцять років! То як же ви можете казати... А молоді, як вони сміятимуться наді мною в цеху!.. Ох і сміятимуться, пане!
— Мене це не обходить.
— А мої діти, пане, у мене ж діти!
— Я сказав: даю вам місце підсобного робітника.