— А крім того, Жако, не треба забувати й того, що ми все ж таки ризикуємо: якщо ми вийдемо з партії, нас буде оголошено зрадниками, ренегатами. Правда, ти — професор ліцею, і тебе за це не поженуть з посади, там комуністи не мають такого впливу, але... і без того вони можуть нам помститись.
"Вони" — здивовано і з болем подумав Жак. Значить, вона вже немовби згодилась?
Ні, Тіль не згодилась, вона тільки вголос міркувала. Але...
Та так, нічого не вирішивши, вони пішли спати. А вранці за сніданком постановили: ніякої відповіді Жа-нові не давати і ні на що не ангажуватися, — адже це занадто серйозне і відповідальне питання. Треба покликати Жана на вечерю і поставити йому цілий ряд усяких запитань. А тоді знову розглянути, знову проаналізувати всі його тези.
— Правда, Жако, правда, ти маєш цілковиту рацію. Не можна ж дійсно так легковажно... Жан Рульо — чудний чоловік, як він не міг подумати, що наше становище значно трудніше, ніж його.
— Ні, він думав. Та, зрештою, його товариші будуть його називати теж і зрадником, і ренегатом. І взагалі всяких наклепів і вигадок буде скільки хоч.
— О, цього будь ласка! Правда, Жако, ти маєш рацію. Отже, ми так і зробимо. Під час обіду ти йому потелефонуєш, і ми призначимо побачення у нас. І коли ти ніде сьогодні ввечері не зайнятий, то давай сьогодні й побачимось. Я горю нетерпінням вияснити.
Жако цього вечора не був зайнятий. А Жан звільнився від якогось партійного зібрання і ввечері точно в умовлену сьому годину дзвонив до помешкання Лену-арів. Вони обоє зустріли його в передпокої. І те, що обоє зустріли і що Матільда міцно, як колись, трошки рвучко подала йому руку, що весело блиснула на нього своїми чорними очима і білими та рівними, як пелюстки білого бузкового цвіту, зубами, що сказала йому просто "Жан", усе це зразу підбадьорило його.
Зустріч була як колись, але мешкання було не те, що двадцять років тому, не "мансардне", а пристойно буржуазне, спокійне, з килимами, з картинами, з ознаками естетичного (Матільдиного) і методичного (Жакового) влаштування. Правда, в їдальні були деякі речі, які пережили всі двадцять років, старі товариші, свідки колишньої дружби, наприклад, той самий "аристократичний" буфет, який колись Жако разом з Жано купили за "скажено дешеву" ціну на авкціоні в Готель Друо і яким Матільда весело-гумористично пишалась перед усіма своїми знайомими. Жан одразу впізнав його, і це теж додало йому бадьорости. Він навіть підійшов до буфету й погладив його як товариша.
— Живе старий? — кивнув він до Жака. Жак зворушено посміхнувся, а Тіль сміливо підхопила:
— Живе й раз у раз нагадує нам наших старих друзів!
І вечеря почалася в тому самому піднятті й, хоча добре схованому, але глибокому хвилюванні, — адже, Боже мій, мало вирішуватися питання життя й смерти. Тому і не приступали до нього відразу, а спочатку непомітно, але пильно розглядали себе при яркому світлі великої лямпи над столом, що була в білому матовому, такому поважному абажурі (не колишньому, заліпленому підгорілим папером). Спочатку вивіряли, що лишилося з старого, що з'явилося нового. Ну, зморшки, сивина, випнутість того, що колись не випиналось, нові слова, нове дещо в поглядах, але загалом, їй-богу, той же колишній, гарячий, нетерплячий Жа-но, та сама точена, весела, заклопотана, непосидюща Тіль, той самий горбоносенький, тонкогубий, м'яко-спокійний, зворушливо розсудний Жако.
— А яка пишна, чудесна борода у вас стала, Жане!
— Ну, як же, Господи, — завтрашній же мініс-тер! — з гумористичною поважністю погладив себе по русявому віялі бороди Жан і так само, як колись, сховав очі в розтягнених посмішкою капшучках, і так само на схилах м'ясистого носу збіглись зморшки.
І тільки тоді, коли Тіль з веселою заклопотаною швидкістю прибрала зо столу й розставила перед усіма маленькі череватенькі чашечки з чорною кавою, і Жано і Жако закурили, тоді тільки Жан одверто глянув в очі Жакові й спитав:
— Ну, старенький... (він хотів продовжити: "Вертаємось у мансарду?" і сказав) будемо говорити?
— Будемо, — тихо й одверто сказав Жак.
— Прекрасно. Слово за вами. Моє було вчора.
— Добре. Беру слово, — і Жак глянув на Матільду, яка ще чогось поралась біля буфету. Матільда швиденько зробила останній рух, сіла на своє місце, присунула ближче до себе свою череватеньку чашечку і виставила на Жака матово-біле, гарне лице з уважними чорними очима, — тепер, мовляв, говори.
Жак струсив попіл з люльки в попільничку і заговорив, як звичайно, точними, закінченими фразами:
— Ми довго й уважно обговорювали твою пропозицію, Жане. Вона дуже серйозна і важна. Але ми ніякого рішення не могли прийняти, бо нам не все ясне. Занадто велика відповідальність лягає на нас. Ми хочемо поставити кілька запитань.
— Будь ласка, будь ласка! — охоче підхопив Жан. Жак вийняв з бічної кишені маленького бльокно-
та, розгорнув його й прочитав:
— Перше запитання: в чому була б сутня різниця між евентуальною незалежною трудовою партією, яку ти пропонуєш створити, і соціялістичною та комуністичною?
Жан згідливо, з розумінням хитнув головою.
— Справедливе запитання. Відповім вам з усією щирістю. Будемо говорити просто, по-товариському, без ніяких ораторських і полемічних засобів. Так от. Ви, комуністи, і ми, соціялісти, маємо одну й ту саму мету: знищити на світі страждання людей. А як вони головним чином походять од того, що лиш самі себе гнітять, поневолюють, експлуатують, то треба знищити цей гніт, поневолення, експлуатацію. Правда ж? Це просте, давно всім відоме, і ніякої різниці не творить між нами. Та сама мета була б, розуміється, і у нас... чи то пак, і у трудової незалежної партії. В меті ні в кого не було б різниці. Прекрасно. Але от у способах досягнення цієї мети є різниця у всіх. Різницю між со-ціялістами й комуністами ви знаєте. А різниця між незалежниками і тими двома течіями була б така...
І він терпляче, повертаючись до Жака, то до Матіль-ди, почав, дещо долаючи, дещо міняючи, викладати те саме, що вчора казав Жакові. То Жак, то Матільда задавали йому нові запитання, і він так само охоче, і дедалі більш і більш розпалюючись, оповідав їм. Часом він благально простягав до них обидві руки і скрикував: