Містер Стовер нічого не сказав. Він тільки почухав ухо, взявся пальцями за горло, гмикнув, подивився у велике вікно, в яке зазирали голі віти дерев.
— Ага, дядю, спіймався? — прошепотіла Мабель. Але Петро не ворухнувся, не глянув на неї.
— А ще далі, містере Стовере, — ніби не помічаючи становища противника, вів далі Жан Рульо, — а що сказав би Кремль своїм власним народам, прийнявши насерйоз співіснування з приватним капіталізмом? Як же він пояснив би їм далі свою диктатуру, "залізну заслону", свій терор, свою страшну каторжну систему праці? Тепер він їх увесь час тримає в страху та ненависті до капіталістичних держав Заходу, які, мовляв, от-от мають зробити наступ на Совєтський Союз. Він їм увесь час кричить: "Бережіться! Готуйтеся! Озброюйтесь! Працюйте! Ми оточені ворожим капіталістичним світом, який скажено готується задушити нас. Пильнуйте!" І народи хоч-не-хоч мусять приймати це пояснення, а деякі елементи їх — і щиро вірити. А тоді, коли уряд СССР прийме вашу пропозицію співіснувати і нікого не чіпати, для чого ж тоді буде диктатура кремлівської купки людей і всі страхіття, зв'язані з нею? Проти кого? Проти своїх, виходить, народів? Але чи не викличе він у такому разі бунт отих самих народів? Чи можуть кремлівські можновладці піти на це? Що може сказати на це ваша чесна й могутня логіка, містере Стовере?
Чесна і могутня логіка містера Стовера і на це нічого не сказала. Містер Стовер тільки підвівся, заклав руки за спину, похилив голову і важко почав ходити від столу до дверей і назад. Потім зупинився коло столу, взяв срібну скриньку з сигарами, запропонував Жанові Рульо, сам узяв — і обидва мовчки закурили.
Мабель теж вийняла цигарку й запальничку з торбинки й, відхилившись од щілини, щоб із кабінету не було видко світла від запальнички, закурила. Закуривши, пустила дим угору і скоса подивилась на Петра. Той сидів усе так само рівно, закам'яніло, ні разу не озирнувшись до Мабель. І в оці його стояло таке щось гостре, напружене, що Мабель не переставала з цікавістю кидати на нього поглядами.
— Отже, пане Стовере, хіба не трагічне становище комунізму? Прийняти зараз війну, не бувши готовим до неї, бувши вщент зруйнованим і слабшим за противника, він не може, це було б раптовим самогубством. Прийняти роззброєння, мир, співжиття з приватним капіталізмом — це так само було б самогубством, тільки повільним і ганебним для нього. Що робити?! Ясно що: затягати вирішення, дурити противника, обіцяти тримати мир, підписувати врочисті договори, або, в залежності від ситуації, лякати його своєю силою, захоплювати, де можна, найкращі стратегічні позиції і весь час скажено готувати всякого роду зброю: бомби, танки, авіони, бактерії, мікроби, гази...
— Безнадійно! — понуро перебив його Стовер. — Вона не буде дужча за нашу.
— Ну, що ж, коли він побачить, що це цілком безнадійно, він з тією зброєю, що матиме, все ж таки кинеться у війну. Він волітиме загинути з честю в бої, в боротьбі за свою місію, а не в ганебній, мирній капітуляції. Він волітиме лишити по собі легенду, підземну релігію і свою ґверілью, яка буде трусити людство десятки років до нової війни. І все ж таки, містере Стовере, війна, все та сама війна. А тим самим ваша благородна, велика місія виявляється неможливою. Або ж...
Жан Рульо на мент зупинився. Стовер підвів очі на нього й чекально застиг.
— ...або ж треба допомогти комунізмові з честю прийняти роззброєння, відмовитись од війни. Але з честю, містере Стовере! Треба йому дати такий вихід, який був би і не перемогою його, і не поразкою. Треба, повторюю, приватному капіталізмові піти на поступки йому, щоб він міг піти на свої поступки. Одне слово, треба прийняти ідею колектократії, містере Стовере, яку я мав за шану викласти вам тут, себто ідею коопе-ратизації всього господарства кожної нації. Але безкровної, повільної, прогресивної, без насильства! — похопився додати Жан Рульо. — Від цієї умови роззброєння й миру ніякий чесний комуніст не зможе та й не схоче відмовитись. А комуністи — владолюбці, дегенерати, які люблять панувати, розкошувати, хоч-не-хоч муситимуть теж прийняти її. І от тоді, пане Стовере, нарешті, як ви кажете, світ зможе перейти до мирного, творчого життя, зможе всі ті велетенські сили, які витрачаються тепер на готування смерти й руїн, вжити на будову, на творчість, на життя. Ви, містере Стовере, як людина геніяльного розуму, як великий творець величезних цінностей, ви найкраще можете бачити, наскільки такий спосіб розв'язання світового конфлікту економніший, практичніший і величніший за всі інші. І подумайте, містере Стовере, яка велика, історична, світова честь була б вам, коли б ви вжили свої сили на таку боротьбу з війною, коли б це ви доклали тверду підставу для світового миру. І хіба ж за це все не можна справді пожертвувати частиною свого майна і відмовитись од певних способів господарства? Хіба не можна навіть життя своє віддати за таку акцію?
Містер Стовер знову підвівся й з сигарою в роті заходив од столу до дверей і назад.
— А він, цей... бородач, насправді-таки непоганий адвокат!.. — прошепотіла Мабель. — І досить симпатичний та ідейний чоловік. Ви повинні його добре розуміти, — з тонкою іронією додала вона і зупинила погляд на лиці Петра. Але воно так само було непорушне, застигле в гострому напруженні.
Нарешті, Стовер зупинився біля столу проти Жана Рульо і суворо сказав:
— Значить, я повинен своїми руками віддати чужим людям усе те, що я творив усе своє життя? І це ви звете справедливістю? Це не большевизм?
— Для чого віддавати все, містере Стовере? Ви тільки частину прибутків з ваших підприємств будете давати на розвиток кооперативних, колектократичних підприємств. А це зовсім не большевизм. Це проста кооперація, містере Стовере.
— Добре. Я нічого не маю проти кооперації. При моїх деяких виробнях є ціла сітка кооперативних крамниць. Будь ласка, нехай робітники навіть кооперативні фабрики організовують, будь ласка. Але...
— Так, пане Стовере, але ж ви розумієте, що ці кооперативи не можуть з вами конкурувати. В капіталізму є капітал, влада, військова організація. Це була б нерівна боротьба. Ні, треба поставити обидві сторони в рівні умови. Треба, як англійці кажуть, провадити "чесну гру". Ви запевняєте, що приватна ініціятива, вільна конкуренція, особиста творчість власника, його організаційні таланти і таке інше дужчі за всякий колективізм. Прекрасно. Але доведіть це на практиці. Дайте змогу колектократії виявити себе, свою ініція-тивність, свою творчість. От, наприклад, зробіть такий експеримент: розділіть який-небудь ваш завод на дві половини, і одна нехай працює на старих, приватнокапіталістичних умовах, а друга — на колектократичних. Розуміється, з цілковитою рівністю. В усьому ви на свої очі побачите, яка система дасть кращі результати, кращу прибуточність. (Розуміється, прибуток колектократичної половини піде вже не вам, а самим робітникам. Це вони повинні твердо знати перед експериментом.) Оце була б чесна гра, справедлива конкуренція.