Мабель була в своєму улюбленому зеленому са-льончику, на своїй улюбленій канапці (вилізши на неї з ногами). Вонд. хитнула головою Петрові на фотель біля канапи й з цікавістю почала його розглядати — одверто, пильно, з усмішком.
— Сідайте, містере Віше, я маю невеличку справу до вас.
Містер Віш сів і теж з усміхом подивився їй просто в очі.
— Чудесно! — ухвально хитнула вона головою. — Все правильно. Все так, як і слід. Навіть цей ваш усміх, якого я раніше ніколи не помічала. Тепер він повинен бути. Ви задоволені?
— Чим? — не ховаючи сміху, спитав Петро.
— Своєю перемогою, звичайно. Мушу визнати, містере Віше: ваша взяла. Тепер я можу бути з вами од-вертою і висловити вам своє щире захоплення: ви — геніяльний шарлатан, Віше.
Петро шарпнувся всім тілом, густо почервонів і гостро звузив очі.
— Шарлата-а-ан???
Мабель весело засміялась, очевидно, задоволена ефектом своїх слів.
— О, ви, здається, хочете серйозно образитись? Киньте, Віше: тепер це вже більше непотрібно. А тим паче зо мною. Ви ж прекрасно бачили, що я розуміла всю вашу гру. Не ховаюсь, я старалася з усієї сили зірвати її, але... — вона безсило розвела руками, — мушу визнати, що ви дужчий за мене. Але я (дивіться, яка я благородна), я визнаю вашу геніяльність. Дійсно, дійсно геніяльно: за кілька місяців стати сином мільярдера. Це не жарт. А признайтесь: ви самі на це не рахували? Правда? Кілька мільйонів, ну, може, кільки десятків мільйонів, але щоб мільярди, але щоб стати сином Стовера, це й ви не передбачали. Га? Правда? Скажіть щиро!
Петро вибухнув сміхом і якийсь час не міг навіть одповісти. Нарешті сказав:
— Ні, цього і я не передбачав. Даю слово! Але ви вважаєте мою гру за геніяльну? Дуже приємно. А що саме вам здається... найкращим?
— Що? Не знаю. Все. І ваша рана, і історія із замахом на містера Стовера, і ваша релігійність, і ваша простодушність, і любов до заповіді, ну, все. Я ввесь час просто милувалася з вашої гри.
Петро трохи непорозуміло скрикнув:
— Ви знали, що моя рана... гра?! Мабель засміялася.
— Та певно, що знала! Треба було бути остаточною дурепою, щоб, бувши на моєму місці, знавши вас трохи перед тим, повірити у вашу страшенну любов до роззброєння людства і до містера Стовера. Ви поганої думки про мене, містере Віше.
— І ви, значить, знали, що я зробив це для того, щоб увійти у довір'я до містера Стовера і... і позичити в нього кілька десятків мільйонів?
— Розуміється, знала. З першого ж дня вашого "геройського" прибуття в наш дім. Можете спитати Мері: я їй того ж дня розписала всю програму вашу. І не помилилася.
— Така-а штука! — вражено протяг Петро, чудно дивлячись на Мабель. — Так о-он у чому річ! Гм!.. І через це ви мене так вороже прийняли в себе в домі?
— Я не любою шарлатанів, — просто сказала Мабель.
Петро знову густо почервонів і примружив очі. Похиливши голову, він так застиг і тільки покусював губу, ніби над чимсь болюче думаючи.
Мабель скоса зиркнула на нього й гидливо посміхнулася. Нарешті, тріпнувши головою, вона весело сказала:
— Але все ж таки й ви трошки помилилися, містере шарлатане. Знаєте, в чому саме?
Петро рвучко підвів голову й глянув на Мабель гострими колючими очима. Вона, немов не помічаючи цього погляду, тим самим тоном заговорила далі:
— Не знаєте? Щодо шлюбу зо мною. Я вважаю, що тут ви вже переборщили. Не всяке нахабство можна назвати хорошою грою. Часом воно просто огидно-дурне. Так є в даному разі. Чи всиновлення вам так уже закрутило голову, що ви й на шлюб зо мною наважились? А проте дійсно, коли міг статися один дикий, неймовірний абсурд, то чому не спробувати піти й на другий? Коли один ідіот усиновлює, то чому друга ідіотка не може вийти заміж? Правда?
Петро взяв себе за голову й зо сміхом покрутив нею з боку на бік. Потім устав, змахнув руки з голови й сильно, всіма грудьми видихнув повітря.
— Фу! їй-богу, можна справді збожеволіти від усього цього. Так я, виходить, помилився, домагаючися шлюбу з вами?
І він аж нахилився до неї, сміючись.
— А ви ще сумніваєтеся?
— Сумніваюсь! — труснув головою Петро.
— Я вам сказала вже, що це не геніяльно, а тільки огидно.
— А я таки сумніваюсь. Так ми ж об'єднаємо наші мільярди. Мета досить велика. Подумайте.
Мабель скісно дивилася вгору на нього й мовчала. А чисті, блакитні баньки здавалися великими-великими.
— Ви мовчите? Місіс Стовер?
І Петро, ступнувши ближче до неї, з тим самим усміхом обережно обняв за плечі її. На нього війнуло теплим, так боляче пам'ятним духом її тіла. Мабель не рухнулася, немов чекаючи, що буде далі. Тоді Петро з тим самим кривуватим і нахабним усміхом нахилився й хотів наблизити своє лице до її лиця. Але цієї миті рука Мабель підвелася, розмахнулась і сильно на вид-лі вдарила його по щоці. Петро відхитнувся й од ступив од канапи.
Мабель дзвінко, задоволено засміялася.
— Ну, нарешті, й я маю маленьку сатисфакцію! Маленьку-маленьку, але маю. А тепер ви можете йти, більше ви мені непотрібні. Геть. І пам'ятайте, що моя огида може дуже погано відбитись на вас. Краще не лізьте мені на очі. Забирайтесь!
Петро стояв і не рухався, мовчки й чудно дивлячись на Мабель. А на щоці й кінчику носа соковито горіли сліди рук Мабель.
— Ви чуєте? Хочете, щоб я слуг покликала?
— Хм! — тихо сказав Петро. — Значить, і в вас щось є. Шкода, що раніше... А проте...
Він повернувся і повільно, дуже повільно пішов до дверей. Але на півдорозі раптом зупинивсь, рвучко повернувся й знову підійшов до Мабель. Вона здивовано і сторожко зустріла його очима.
— Скажіть, місіс Стовер, ви можете мені дати слово, що нікому не скажете того, що я вам скажу?
— Я нічого не хочу, щоб ви мені казали!
— А я хочу сказати! — брутально вирвалось у Петра. — Можете дати мені слово? Цікаве скажу. Цікавіше за ваші мільярди й шлюб. Даєте слово?
Мабель з цікавістю обвела його поглядом.
— Ну, що ж, даю. Кажіть.
— І стримаєте своє слово? Що б не почули від мене?
— Стримаю.
— Добре. Глядіть же!
Петро посміхнувся, помовчав і сказав:
— Ну, так знайте ж, місіс Стовер, що мені ні ваші мільярди, ні ви абсолютно непотрібні.
— О-о-о? — насмішкувато проспівала Мабель. — Ви, може, відмовляєтесь?