— А душа таки є, — вперто сказав я, — і я вас прошу: передайте пану Шніру, що душа його брата в небезпеці, хай подзвонить мені, тільки-но скінчить обідати.
— Душа... — холодно мовив він, — брат, небезпека. — Так само байдуже він міг сказати: сміття, гній, дійниця. Це непорозуміння здавалось мені комічним: адже з їхніх студентів готують пастирів людських душ, і той чолов'яга мусив би хоч раз почути слово "душа".
— Послухайте: справа дуже й дуже нагальна, — наполягав я.
Він тільки похмикав. Очевидно, ніяк не міг збагнути, що душевні справи теж можуть бути нагальними.
— Я передам, — нарешті пообіцяв він. — А що ви сказали про школу?
— Нічого, — відповів я, — абсолютно нічого. Справа ніякого відношення до школи не має. Слово те я вжив, називаючи перші літери свого прізвища.
— Ви, певно, гадаєте, що вони в цій школі ще й досі вчать літери? Серйозно так гадаєте? — Він так пожвавився, що можна було подумати, ніби він осідлав свого улюбленого коника. — Надто м'яка тепер метода, — крикнув він, — надто м'яка!
— Ну, звичайно, — підтакнув я, — треба, щоб у школі більше лупцювали.
— Золоті слова! — запально гукнув він.
— Авжеж, — докинув я, — особливо треба більше лупцювати вчителів. То ви не забули, що я просив передати моєму братові?
— Я записав, — запевнив він, — "нагальна душевна справа". Зв'язана з школою. Послухайте, юний друже, можу я вам, як безсумнівно старший віком, дати добру пораду?
— О, прошу, — відповів я.
— Киньте свого Августіна; спритно викладені суб'єктивні відчування — це ще далеко не теологія, вони тільки шкодять юним душам. Чистісінька белетристика, приправлена діалектикою, — та й більш нічого. Ви не образились на мене за пораду?
— Ні, — відповів я, — зараз же піду й жбурну свого Августіна в вогонь.
— Оце правильно, — радо вигукнув він, — в вогонь його! Ну, благослови вас бог.
Я мало не сказав "спасибі", але це здалось мені недоречним, тому я просто поклав трубку й витер піт. Я дуже чутливий до запахів, і той густий капустяний дух розбурхав усю мою вегетативну нервову систему. Я подумав і про методи поводження церковного начальства з людьми: це добре, що вони дали можливість літньому чоловікові відчувати свою корисність для суспільства, але я не міг зрозуміти, чому вони глухуватому й такому химерному старому шкарбанові доручили саме телефонну службу. Капустяний дух я пам'ятав ще з часів інтернату. Один тамошній патер якось пояснив нам, що капуста вгамовує хтивість. Мені й подумати було гидко, що хтось хоче "вгамувати" мою чи ще чиюсь хтивість. Певно, вони там дні і ночі тільки й думають про "плотські бажання", і десь там у кухні сидить, мабуть, черниця, складає меню, потім обговорює його з директором, обоє сидять віч-на-віч, нічого не кажуть про це, але при кожній назві страви, записаній на аркуші, думають собі: це гальмує, а це викликає хтивість. Мені така сцена здається абсолютно непристойною, так само як та проклята гра цілими годинами в футбол в інтернаті; ми всі знали — це щоб ми більше стомились і не думали про дівчат. Від цього гра в футбол стала мені гидкою, і коли я собі уявляю, що мій брат Лео мусить їсти капусту, аби вгамувати хтивість, мені хочеться піти в ту їхню "бурсу" й покропити всі запаси капусти соляною кислотою. У тих юнаків і без капусти попереду нелегке життя: певно, страшенно трудно щодня проповідувати оті неймовірні речі — воскресіння плоті й вічне життя. Роками обробляти виноградник господній і бачити, що на ньому так нічого й не росте. Генріх Белен, що багато допоміг нам, коли в Марі був викидень, якось пояснив мені все це. В розмові зі мною він завжди називав себе "чорноробом виноградника господнього як щодо переконань, так і щодо оплати".
Ми тоді о п'ятій годині ранку вийшли з лікарні, я проводив його додому пішки, бо в нас не було грошей на трамвай, і коли він зупинився перед своїми дверима й вийняв з кишені ключі, то вже нічим не відрізнявся од робітника, що повертається з нічної зміни: стомлений, неголений; я знав, тепер йому страшенно важко йти служити месу з усіма тими таїнствами, про які мені часто розповідала Марі. Тільки-но Генріх відімкнув двері, як його в сінях зустріла стара буркотлива жінка в пантофлях, з пожовклою шкірою на голих ногах, навіть не черниця, не мати йому і не сестра, і зашипіла ца нього:
— Що це означає? Як це розуміти?
Жалюгідне, затхле холостяцьке життя. Мене аністілечки не дивує, що деякі батьки-католики бояться пускати своїх молодих доньок до патерів на квартиру, і зовсім не Дивує, що хтось із тих бідолах часом утне якусь дурницю.
Я ледве стримався, щоб не подзвонити ще раз тому глухуватому старому з вонючою люлькою в конвікті Лео, — так хотілось обмінятися з ним думками про "плотські бажання". Дзвонити знайомим патерам я побоювавсь, а цей незнайомий, певно, краще зрозумів би мене. Хотілося ще спитати, чи вірно я розумію католицтво. Для мене в цілому світі було всього-на-всього чотири справжніх католики: папа Іоанн, Алек Гіннес, Марі та Грегорі, постарілий уже негритянський боксер, що колись мало не став чемпіоном світу, а тепер абияк перебивався з хліба на воду, виступаючи по вар'єте в ролі силача. На гастролях я час від часу стрічався з ним. Він був дуже побожний, справді віруючий, належав до Третього ордену, і завжди його широченні боксерські груди прикривала чернеча сутана. Багато хто вважав його за тупоумного, бо він майже зовсім не балакав і харчувався чи не виключно огірками та хлібом; а втім, він був такий сильний, що міг нас обох з Марі носити по кімнаті на витягнутих руках. Було ще кілька досить імовірних католиків: Карл Емондс, Генріх Белен і, можливо, Цюпфнер. Щодо Марі, то я вже почав сумніватися: її "метафізичні страхи" здавались мені непереконливими, а коли тепер вона пішла від мене й робила з Цюпфнером те, що робила зі мною, то це вже буде саме те, що в її священних книгах недвозначно зветься порушенням шлюбної вірності й розпустою.
Її "метафізичний страх" стосувався виключно моєї відмови офіційно зареєструвати шлюб та виховувати наших дітей у католицькій вірі. Ще не маючи дітей, ми все ж часто балакали про те, як будемо їх одягати, як говоритимемо з ними, як виховуватимемо їх, і у всьому доходили згоди, за винятком католицького виховання. Я вже погодився охрестити їх. Марі сказала, що я повинен дати письмове зобов'язання про це, бо інакше, мовляв, нас не повінчають у церкві. Та коли я дав згоду і на церковне вінчання, виявилося, що треба ще й зареєструвати шлюб у мерії... Тут я втратив терпець і сказав: давай почекаєм, тепер уже однаково, на рік раніше чи пізніше, а вона розплакалась і сказала, ніби я не розумію, яка це трагедія для неї жити в такому стані, без надії, що наші діти будуть виховані в справді християнському дусі. Найнеприємніше в усьому цьому було те, що, як виявилось, ми протягом п'яти років говорили на цю тему, але кожен з нас мав на увазі своє. Я дійсно не знав, що, перш ніж повінчатися в церкві, треба зареєструвати шлюб у мерії. Звичайно, як дорослий громадянин і "цілком свідома особа чоловічої статі"" я мусив би знати все це, але я просто не знав, як донедавна не знав, що біле вино подають на стіл охолодженим, а червоне — підігрітим. Я-то знав, звичайно, що існує державна установа, де відбуваються якісь шлюбні церемонії і видають відповідні свідоцтва, але думав, що то тільки для невіруючих і для тих, хто хоче зробити державі цю невеличку приємність. А почувши, що туди обов'язково треба йти, перш ніж тебе повінчають у церкві, я справді розлютився, і коли Марі потім заявила про письмове зобов'язання по-католицьки виховувати дітей, ми посварились. Мені це вже нагадувало шантаж, а особливо не сподобалося, що Марі цілком згодна з тією вимогою про укладання письмової угоди. Адже вона могла і хрестити дітей, і виховувати так, як їй здавалось доцільним.