Почулося досить боязке:
— Слухаю, хто вам потрібний?
І по її тону я зрозумів, що у неї в кухні, у ванній кімнаті і в спальні таке неймовірне безладдя, якого ще досі ніколи не було. На цей раз я не почув майже ніякого запаху, здається, вона тільки тримала в руці сигарету.
— Це Шнір, — сказав я і вже сподівався, що фрау Фредебойль, як звичайно у відповідь на мій дзвінок по телефону, радісно вигукне: "Ах, ви знову в Бонні... як це чудово!" — або щось подібне, але вона спантеличено мовчала і тільки згодом якось мляво сказала:
— Ах, приємно...
Я не знав, що мені й говорити. Раніше вона завжди питала: "Коли ж ви прийдете до нас і покажете нам щось новеньке?" А тут — жодного слова про це. Мені стало боляче — не за себе, а більше за неї, за себе мені було тільки незручно.
— Мої листи, — нарешті вимовив я через силу, — де листи, що я посилав Марі на вашу адресу?
— Тут лежать усі, — відповіла вона, — повернулись нерозпечатані.
— А на яку адресу ви їх пересилали?
— Не знаю, — сказала вона, — цим займався мій чоловік.
— Але ж на листах, що повернулись назад, ви могли бачити, яка адреса написана?
— Ви хочете допитати мене?
— О ні, — мовив я вже спокійніше, — ні-ні, я тільки досить скромно подумав, що, може, маю право знати, що сталося з моїми листами.
— ...Які ви, не питаючи нас, посилали на нашу адресу...
— Люба пані Фредебойль, — сказав я, — прошу вас, станьте знову людяною.
Вона тихо засміялась, але так, що я почув, проте нічого не відповіла.
— Я хочу сказати, що все ж є питання, в якому люди — нехай навіть з ідеологічних міркувань — стають людяними.
— То ви хочете сказати, що я досі ставилась до вас жорстоко?
— Так, — мовив я. І вона знов засміялась, майже беззвучно, але так, що я почув.
— Мене дуже засмутила вся ця історія, — зрештою мовила вона, — але більше я нічого сказати не можу. Ви страшенно розчарували нас усіх.
— Як клоун? — запитав я.
— І як клоун теж, — відповіла вона, — але не тільки.
— Вашого чоловіка, певно, немає вдома?
— Нема, — сказала вона, — він повернеться через кілька днів. Зараз виступає з передвиборними промовами в Ейфелі.
— Що? — здивовано гукнув я. Для мене це справді була новина. — Сподіваюся, хоч не за ХДС?[12]
— А чому б і не так, — відповіла вона таким тоном, що я зрозумів: вона б охоче зараз повісила трубку.
— Ну, гаразд, — мовив я, — чи не буде це для вас надто велика вимога, якщо я попрошу переслати мені листи?
— Куди?
— У Бонн — сюди, на мою боннську адресу.
— То ви у Бонні? — здивувалася фрау Фредебойль, і мені здалося, ніби вона стрималася, щоб не додати: "Боже мій!"
— До побачення, — сказав я, — і спасибі за таку людяність.
Я шкодував, що так роздратовано говорив з нею, але стримати себе вже не міг. Я пішов у кухню, дістав з холодильника коньяк і відпив великий ковток. Це не допомогло, я ковтнув ще раз — однак не полегшало на душі. Від фрау Фредебойль такого одкоша я ніколи не чекав. Можна було сподіватися довгої проповіді про шлюб, дорікань за моє ставлення до Марі: вона вміла так потішно, навіть логічно подати всю ту догматику, та здебільшого, коли я бував у Бонні й дзвонив їй, вона жартома запрошувала мене ще раз допомогти їй у кухні і в дитячій кімнаті. Певно, я помилився в ній, або ж фрау Фредебойль знову завагітніла й була не в доброму гуморі. У мене не стало духу подзвонити їй ще раз і по можливості вивідати, що з нею сталось. Вона завжди була така мила зі мною. Лишалась тільки одна вірогідна причина: мабуть, Фредебойль дав їй "недвозначну вказівку" відшити мене. Я вже не раз помічав, що жінки в своїй лояльності до чоловіків можуть доходити до безумства. Фрау Фредебойль, звичайно, надто молода, щоб зрозуміти, як боляче мене вразила її неприродна холодність, і я, безумовно, не міг сподіватися, ніби вона здатна збагнути, що Фредебойль мало чим відрізняється від безпринципних балакунів, які заради власної кар'єри ладні "відшити" й рідну бабусю, коли та стоятиме на їхньому шляху. Напевно, він просто сказав дружині: "Шніра забути" — і та забула мене. Вона корилася чоловікові у всьому, і поки він вважав, що я можу бути йому корисний, їй дозволялось, як велить серце, бути доброю до мене, а тепер вона мусила всупереч своїй вдачі ставитись до мене зневажливо. А може, я й помиляюся щодо них — можливо, вони чинять так, як велить сумління. Якщо Марі вже одружилася з Цюпфнером, тоді їм, певно, "гріх" виступати в ролі посередників між нею і мною, ну а що Цюпфнер належав до проводу католицької партії і міг знадобитися Фредебойлю, те їхньому сумлінню не суперечило. Адже вони вважали за необхідне діяти справедливо і чесно навіть тоді, коли це їм було вигідно. Фредебойль менше розчарував мене, ніж його дружина. Щодо нього я ніколи не мав ілюзій, і навіть той факт, що він тепер агітував за ХДС, не міг здивувати мене.
Пляшку з коньяком я остаточно сховав назад у холодильник.
Найліпше було обдзвонити зараз усіх католиків підряд, щоб покінчити з ними за одним заходом. Повертаючись із кухні в кімнату, я відчув якусь бадьорість і майже не шкутильгав.
Навіть гардероб та двері комірчини для служниці в передпокої були пофарбовані в іржавий колір.
Дзвінок до Кінкеля нічого доброго мені не обіцяв, проте я все ж набрав його номер. Він завжди удавав з себе палкого шанувальника мого мистецтва, а кожному, хто хоч трохи знає наше ремесло, відомо, що навіть од найменшої похвали якогось робітника сцени груди артиста мало не розпирає гордість. Мені хотілося порушити вечірній спокій християнина Кінкеля, а до того ж я сподівався вивідати в нього, де Марі. Він був главою їхнього "кола", колись вивчав теологію, та потім заради однієї красуні кинув той факультет і став юристом; тепер мав семеро дітей і вважався "одним з кращих наших фахівців у галузі соціальної політики". Можливо, так воно й було, тут я йому не суддя. Перш ніж познайомити нас, Марі дала мені прочитати його брошуру "Шлях до нового порядку"; прочитавши той трактат, що, до речі, сподобався мені, я уявляв собі Кінкеля високим, делікатним блондином, та коли потім уперше побачив його — товстого, присадкуватого, з чорним густим волоссям чоловіка, від якого аж пашіло здоров'ям, — не міг повірити, що це він. Можливо, я так причіпливо ставлюся до нього лише тому, що він виглядав не таким, яким я собі його уявляв. А старий Деркум завжди, бувало, коли Марі починала захоплюватись Кінкєлем, говорив про "кінкель-коктейлі", що являють собою мішанину з різних непостійних складових частин: Маркса з Гардіні або Блуа з Толстим.