Вода вже охолола, я випустив частину її, долив гаряуої і всипав ще купального екстракту. При цьому згадав і свого батька, який мав долю в тій фабриці, що випускала екстракт. Що б я не купував — сигарети, мило, письмовий папір, морозиво на паличці чи сосиски, — з усього мій батько має частку прибутку. Я гадаю, навіть і з тих двох з половиною сантиметрів зубної пасти, що я час від часу витрачаю на зуби, він має прибуток. Але згадувати про гроші в нашому домі вважалося непристойним. Коли Анна пробувала підрахувати витрати й показати моїй матері господарчу книгу, та завжди говорила: "Знову про гроші? Мені це огидно!" При цьому вона так копилила губи, що "о" звучало в неї, як "е". Грошей нам, дітям, на різні наші потреби якщо і давали, то дуже мало. На щастя, ми мали багато родичів, і коли їх усіх збирали, приїздило десятків п'ять чи шість дядьків і тіток; деякі з них були досить добрі — іноді підсовували нам трохи грошенят, бо скаредність нашої матері стала своєрідним прислів'ям. До того ж моя бабуся по матері була дворянкою, з роду Гогенброде, і батькові й досі здається, що його прийняли зятем з ласки, хоча тесть його був Тулер, тільки теща походила з роду фон Гогенброде. А тепер же німці схибнулися на дворянстві і моляться на нього більше, ніж у 1910 році. Навіть люди, які вважаються розумними, наввипередки поспішають зав'язати знайомства з дворянами. Треба було б звернути увагу материного "Об'єднаного комітету" і на цей факт. Це справжній расизм. Навіть такий розумний чоловік, як мій дід, ніяк не може забути, що Шнірам ще в 1918 році мали дати дворянство, що це, "так би мовити", було вже записано в актах, але в найвирішальніший момент кайзер, який мав підписати відповідний декрет, чкурнув з Німеччини (певно, у нього в той час були інші турботи, якщо він їх коли взагалі мав). Цю історію про "майже-дворянство" Шнірів ще й досі, через півстоліття, розповідають при всякій нагоді: "Той декрет знайшли у папці його величності — завжди додає мій батько. Дивно, як це ніхто не поїхав у Доорн і не змусив кайзера підписати той документ. Я послав би туди верхового гінця, тоді справа принаймні була б вирішена в відповідному до неї стилі.
Я згадав, як Марі, коли я вже, бувало, лежав у ванні, розбирала чемодани; як вона стояла перед дзеркалом, скидала рукавички, пригладжувала волосся; як виймала з шафи плічка, вішала на них одяг і знову ховала в шафу — вони стиха скрипіли, ковзаючи по латунній жердині; потім черевики — тихе постукування підборів, шурхіт підошов; і звуки на скляній кришці нічного столика, де вона розставляла свої флакончики, тюбики й баночки: велику банку з кремом, вузенький флакончик з лаком для нігтів, пудреницю і, з чітким металевим стуком, патрончики з губною помадою.
Раптом я помітив, що, лежачи у ванні, почав плакати, і тут несподівано зробив відкриття у фізиці: мої сльози здалися мені холодними. Звичайно вони завжди здавалися мені гарячі, за останні місяці я не раз плакав гарячими сльозами, коли бував напідпитку. Я став думати про Генрієтту, про батька, згадав про навернутого в католицьку віру Лео і здивувався, що він так довго не дзвонить.
12
Вперше вона сказала, що боїться мене, коли ми були в Оснабркжу і я відмовився поїхати з нею в Бонн, а вона будь-що хотіла туди, щоб "дихнути католицьким повітрям". Мені не сподобався цей вислів, я зауважив, що і в Оснабркжу досить католиків, але вона сказала, ніби я не розумію і не хочу зрозуміти її.
Ми жили в Оснабрюку вже два дні, між двома ангажементами, і попереду ще мали три вільні дні. З самого ранку лив дощ, ні в одному кінотеатрі не йшов цікавий для мене фільм, і я навіть не наважився запропонувати їй пограти в "не-гнівайся-друже": ще напередодні під час гри у Марі був такий вираз обличчя, як у дуже терплячої няньки.
Марі читала, лежачи в постелі, я стояв біля вікна, курив і дивився то на Гамбурзьку вулицю, то на вокзальну площу, де люди перебігали під дощем з вокзалу до трамвайної зупинки. І "тим ділом" ми теж займатись не могли. Марі нездужала. У неї був не те щоб справжній викидень, але щось подібне. Я не розбирався в тому, і ніхто мені не пояснив. У всякому разі, вона гадала, що завагітніла, а тепер уже не було нічого, хоча вранці Марі всього дві години пробула в лікарні. Вона була стомлена, бліда й знервована, і я сказав, що тепер їй, напевно, шкідливо пускатися в таку далеку дорогу поїздом. Мені хотілося знати все детальніше, чи не було їй там боляче, але Марі нічого не розповідала, тільки час від часу плакала, і не так, як звичайно, а якось роздратовано.
У вікно я побачив хлопчака, що йшов зліва вулицею до вокзалу; він промок до нитки і під зливою тримав поперед себе розкритий учнівський портфель. Кришку портфеля відкинув назад і ніс його з таким виразом обличчя, яке я бачив тільки на картинці "Хрещення", де волхви підносять новонародженому Христу ладан, золото і мірру. Я міг розгледіти навіть мокрі, розбухлі од води обкладинки книжок. Вираз обличчя хлопця нагадав мені Генрієтту: цілковите самозречення, урочиста задума. Марі спитала мене з ліжка:
— Про що ти думаєш?
— Ні про що, — відповів я.
Я ще бачив, як хлопчина повільно перетнув привокзальну площу, потім зник у вокзалі, і мені стало страшно за нього; за чверть години такого блаженства він буде хвилин п'ять гірко розплачуватись: розгнівана мати, засмучений батько, вдома немає грошей на нові книги й зошити...
— Про що ти думаєш? — знову спитала Марі.
Я хотів був уже сказати "ні про що", але потім згадав хлопчика й почав розповідати, про що думав: як хлопець прийде додому, в якесь приміське село, і як йому, мабуть, доведеться брехати, бо ніхто не повірить, що справді сталося. Він скаже, що посковзнувся, що портфель випав у нього з рук у калюжу або що на хвилинку поставив його на землю, та випадково якраз під ринву, а тут несподівано полилась вода — і прямо в портфель. Я розповідав усе це Марі тихим, монотонним голосом, а вона раптом озвалася з ліжка:
— До чого все це? Навіщо ти розповідаєш мені такі дурниці?
— Бо я думав саме про це, коли ти мене запитала.
Вона мені не повірила, і я розсердився. Ми ніколи не брехали одне одному і не звинувачували одне одного в брехні. Я так розсердився, що змусив її встати, взути черевики й побігти зі мною на вокзал. Поспішаючи, я забув парасольку, ми добре промокли, але на вокзалі того хлопця не знайшли. Обійшли зал чекання, заглянули навіть до бюро обслуговування пасажирів, нарешті я спитав у контролера при виході, чи не відійшов який поїзд за останні хвилини. Той відповів: так, відійшов до Бомте, дві хвилини тому. Я запитав, чи не проходив тут хлопчик, мокрий увесь, білявий, такого-то зросту, а той підозріливо спитав: